Читати книгу - "На лезі клинка"

З-за куліс з'явився другий старий: високий, стрункий чоловік з дивовижно гарними, різкими рисами обличчя. Його голова була вибрита наголо, і хоча він відростив коротку сиву бороду, проте Ґлокта вмить його впізнав.

«Йосив Лестек, один із найшанованіших акторів міста».

Він вдавано здригнувся, помітивши кривавий труп.

— О-о-о! — заголосив старий, розкинувши руки в боки, по-акторському зображаючи потрясіння і відчай. Він мав дійсно потужний голос, такий гучний, що ледь не двигтіли крокви. Впевнений, що оволодів цілковитою увагою аудиторії, Лестек, розмахуючи руками, почав декламувати свої рядки, а його обличчя сповнили уявні пристрасті.

І от нещастя: майстер Джувенс вмер,

І миру нам не знати відтепер.

Канедіас — і зрадник, і убивця,

І смерть ота — смерть не лише провидця,

А цілої епохи.

Старий актор задер голову, і Ґлокта побачив, як у його очах зблиснули сльози.

«Гарний трюк — плакати з необхідності».

По його щоці скотилася одинока сльоза. Публіка сиділа як зачарована. Він знову обернувся до тіла.

Щоби на брата інший брат повстав?! —

Гріха такого світ іще не знав.

Хай небеса одвічна ніч накриє,

Земля розступиться і гріх залиє

Вогнем пекельним!

Він впав навколішки і почав бити себе в старечі груди.

О доле люта, як би я хотів

Померти з ним, та час мій не наспів!

Вмирає велич, а натомість ми,

Скропивши спорожнілий світ слізьми,

Повинні жити.

Лестек поволі звів очі на аудиторію і силувано підвівся, а вираз глибокої печалі на його обличчі змінився невблаганною рішучістю.

За сімома замками Дім Творця,

Та що залізо й камінь для борця?!

Діждусь, поки проржавіє воно,

Або ж зітру каміння в порохно —

І відімшусь!

Очі актора зблиснули вогнем, коли він змахнув мантією і покрокував зі сцени під палкі оплески. Це була стисла версія відомої п'єси, яку часто грали.

«Проте рідко, щоб була така добра гра».

Ґлокта не очікував, що теж аплодуватиме.

«Оце так гра! Шляхетність, пристрасть, владність. Значно переконливіше за іншого відомого мені псевдо-Баяза».

Він відкинувся на спинку стільця, простягнувши ліву ногу під столом, і приготувався насолоджуватися виставою.

Лоґен дивився, спантеличено морщачи лоба. Він здогадався, що це один із тих спектаклів, про які говорив Баяз, але його знання мови було недостатнім для того, щоби вловити всі подробиці.

Одягнені в яскраві костюми, люди бігали по сцені, без кінця зітхаючи та вимахуючи руками, і неначе щось наспівували. Двоє з них, схоже, мали бути темношкірими, але їхню роль грали білі люди з темною фарбою на обличчі. В іншому епізоді той, хто грав Баяза, шепотів до жінки крізь двері, немов благаючи відкрити їх, от тільки натомість дверей посеред сцени стояв шматок фарбованого дерева, а жінкою був хлопець у сукні. На думку Лоґена, було би простіше обійти шматок дерева і говорити до нього або до неї напрямець.

Лоґен не сумнівався лише в одному — справжній Баяз був надзвичайно невдоволений. Він відчував, як його роздратування посилювалося з кожною сценою. Воно сягнуло своєї вершини, зубовного скреготу, коли поганець п'єси, здоровань з рукавичкою і пов'язкою на оці, перекинув хлопця у сукні через дерев'яний парапет вежі. Було очевидно, що він або вона повинні були пролетіти велику відстань, хоч Лоґен і чув, як хлопець приземлився на щось м'яке зразу за кулісами.

— Та як, блядь, вони сміють? — прогарчав справжній Баяз собі під ніс.

Лоґен, якби міг, забрався би геть із кімнати, але йому довелося вдовольнитись тим, що підсунути своє крісло ближче до Веста, якомога далі від розлюченого мага.

На сцені інший Баяз боровся зі старим, який мав рукавичку і пов'язку на оці, хоча їхня боротьба зводилась до ходіння колами і купи балачок. Зрештою, поганець теж зник за кулісами, але спершу його суперник забрав у нього велетенський золотий ключ.

— Тут більше подробиць, ніж в оригіналі, — пробурмотів справжній Баяз, коли його двійник підняв ключ і зачитав ще кілька рядків.

Лоґен не надто просунувся у розумінні п'єси, коли вистава добігла кінця, однак він вловив два останні рядки, перш ніж старий актор низько вклонився:

На цьому все, прошу, не лайте строго,

Я не хотів образити нікого.

— Не образили хіба мою трахану стару задницю, — прошипів Баяз крізь зціплені зуби, натягуючи на обличчя посмішку і палко аплодуючи.

Коли завіса почала закриватись, Ґлокта спостерігав, як Лестек робить кілька останніх поклонів — золотий ключ досі сяяв у його руках. Коли оплески стихли, зі свого крісла підвівся архілектор Сульт.

— Я дуже радий, що вам сподобалася наша невеличка вистава, — сказав він, м'яко усміхаючись до вдячної публіки. — Не сумніваюся, що багато з вас уже бачили цю п'єсу раніше, але цього вечора вона має особливе значення. Капітан Лютар — не єдина знаменитість у нашому товаристві. У цій залі є ще один почесний гість. Не будь-хто, а сам герой нашої вистави — Баяз, Перший з-поміж магів, власною персоною!

Сульт усміхнувся і вказав рукою на старого шахрая навпроти. Залу сповнив тихий шурхіт, коли кожен гість повернувся, щоб поглянути на мага.

Баяз відповів зустрічною посмішкою.

— Доброго вечора, — привітався він.

Кілька вельмож засміялись, певно, вважаючи, що це продовження вистави, але Сульт промовчав, і їхні радощі скоро урвались. На залу опустилась ніякова тиша.

«Я би сказав, смертоносна тиша».

— Перший з-поміж магів. Він живе у Аґріонті вже декілька тижнів. Він і кілька його... супутників. — Сульт зверхньо поглянув на пошрамованого північанина, а тоді повернувся до самозваного мага. — Баяз. — Він витримав паузу на цьому слові, щоб воно закарбувалось у вухах слухачів. — Це перша літера в алфавіті старої мови. Перший учень Джувенса — перша літера алфавіту, я правий, майстре Баязе?

— А що, архілекторе, — запитав старий, досі посміхаючись, — ви вивчали мою справу?

«Вражаюче. Навіть тепер, коли очевидно, що грі скоро кінець, він не виходить з ролі».

Сульта це не збило з пантелику.

— Такий мій обов'язок — сумлінно вивчати кожного, хто може становити загрозу для мого короля чи країни, — відказав він сухо.

— Як патріотично з вашого боку, аж страх бере. Ваші розслідування, звісно, виявили, що я досі є членом