Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Кассандр стояв біля полиці з банками, його чорне пальто виблискувало краплями дощу, ніби їхніми відблисками. Волосся було злегка розтріпане вітром, що додавало йому того невимушеного шарму, який мене завжди дратував і водночас змушував затримувати погляд. Він зосереджено тримав у руках одну з банок із травами, ніби шукаючи в ній відповіді на якесь своє запитання.

— Я була в «Котельні», — поспішила пояснити я, стягуючи капюшон і стріпуючи краплі з волосся.

Глибокі й темні очі піднялися на мене. Погляд чаклуна торкнувся мене обережно, як промінь сонця, боячись розбудити.

— Як завжди, не взяла парасольку?

Я відчула, як почервоніли щоки, але вирішила не виправдовуватися. Кассандр завжди вмів своїми словами змусити мене відчувати себе трохи винною, навіть без очевидної причини.

— Ти розлила настоянку персикової кісточки по флаконах? — запитав він так несподівано, що я ледь не підскочила.

Його тон був спокійним, але я знала, що за цим питанням ховається звична критика.

— Так, розлила, — зітхнула я, схрестивши руки на грудях. — Усе зробила, як ти казав.

Він кивнув, але замість очікуваного докору лише додав:

— Тоді думаю, можемо йти додому. У таку зливу покупців не буде.

Це мене приємно здивувало. Я вже відчула, як уява малює тепле ковдру й чашку чаю.

— Чудово! Можемо просто відпочити, — сказала я, дозволяючи собі усмішку.

— Краще займемося вдома зіллєварінням, — відповів він, обриваючи мою радість.

Я перестала усміхатися, але вирішила не сперечатися. Касс завжди перемагав у таких ситуаціях.

Ми вийшли на вулицю під невпинний дощ. Здавалося, ніби небеса вирішили сьогодні змивати всі гріхи світу. Кассандр відкрив свою велику чорну парасолю, під яку ми обидва ледве вмістилися. Вода гучно барабанила по тонкому металевому обідку, і я відчула слабкий аромат його пальта – суміш прохолодного дощу, кориці та чогось трав’яного.

— Ти чув, що зник Ізюм? — запитала я, намагаючись притулитися ближче, щоб не замокнути.

Він трохи нахилив голову, його погляд ковзнув по мені.

— Ізюм? Це хто?

— Кіт Найтвіллів. Чорний, із довгим хвостом і бурштиновими очима, — пояснила я, дивуючись його байдужості до цього "маленького" місцевого скандалу.

Він злегка всміхнувся, і я вловила той рідкісний момент, коли його строгість пом’якшувалася.

— Ні, не чув. Ти хочеш зараз його шукати?

Його питання здалося мені викликом. Я підняла голову й подивилася на сіре небо, з якого невтомно лилося.

— Ну, не зараз, — відповіла я, засунувши руки глибше в кишені. — Але якби я захотіла, що б мені допомогло?

— Трави сліду, — спокійно сказав він, наче це щось само собою зрозуміле.

— Це ті, які запалюють і вони показують напрямок димом? — уточнила я, пригадуючи прочитане в книгах.

— Саме так, але їх треба спалювати разом із річчю того, кого шукаєш.

Його серйозність трохи збентежила мене.

— Думаєш, це спрацює?

— Якщо він десь у Ральтені, то так, — відповів він, опускаючи погляд на калюжі, які виблискували під ліхтарями. — Але якщо він далеко, трави сліду будуть марними.

Його тон був холодний, але я помітила, як у кутику його губ промайнула ледь помітна цікавість. Він, звісно, ніколи б цього не зізнався.

— Як тільки дощ вщухне, я це спробую, — сказала я з рішучістю.

Він мовчки кивнув, але я відчула, що моя ідея його зацікавила більше, ніж він хотів показати.

***

Але злива, здавалося, змовилася проти мене, безперервно ллючи то сильніше, то слабше. Небо було похмурим і сірим, як пергамент, що від вогкості втратив свій блиск. Азар, як завжди, обрав собі найзатишніше місце в будинку — глибоке крісло біля каміна. Він спав, згорнувшись у клубок, а його руде хутро мерехтіло у світлі полум'я. Я мимоволі переводила погляд на нього й щоразу згадувала Ізюма. Де він зараз? Чи не замерзає десь у цьому холодному світі?

Спогади про сон і Роану досі з’являлися раптово, ніби тіні, які неможливо прогнати. Від них я буквально здригалася, але одразу ж змушувала себе вірити, що це був лише сон, породжений утомою й переживаннями. Роана залишилася в минулому, я казала собі. Вона не може нашкодити мені зараз.

Кассандр, як ніби відчуваючи мої тривоги, завантажував мене роботою. Я проводила години в теплиці й кабінеті чаклуна, вивчаючи складніші рецепти зілля. Його голос звучав твердо й чітко, коли він пояснював тонкощі інгредієнтів або техніки, але я помічала, що іноді він більше спостерігав, ніж критикував. Його терплячість була майже незвичною для нього, і це мимоволі викликало у мене теплу вдячність.

— Роби повільніше, інакше активний компонент випарується, — сказав він, коли я занадто поспішала з додаванням червоного кореня в казан.

— Ти міг би сказати це раніше, — огризнулася я, насуплюючись.