Читати книгу - "Відірвана від коренів"

Встановився навіть певний ритм: стягування летячих стріл, ви ніби тягнете важку рибальську мережу, а потім пауза і відпочинок, щоб випити трохи води і розслабитися. Після Серкана до вікна йшла я. Але Соля почав ламати ритм, знову і знову. Він тримав лінії якнайдалі одну від одної, точно розраховуючи кількість часу: якраз достатньо близько, щоби ми не могли сісти і відпочити, а потім кожен раз він затримував їх на все більший і більший час, або кидав стріли у нас замість цього, або відправляв два пакети в швидкій послідовності.

— Він не може мати нескінченну кількість таких стріл, — сказала я, притулившись до стіни, вичавлена і з ниючими ногами.

— Ні, — сказав Серкан, трохи віддалено і дистанційно, з неухильним потоком уваги і магії. — Але він кидає їх менше. Він, швидше за все, хоче, щоб наша увага була відвернута до ранку.

Серкан швидко вийшов з кімнати після закінчення його наступного чергування, і приніс запечатану скляну банку з лабораторії, повну вишень в сиропі. Він тримав великий срібний самовар на столі в дальньому кутку бібліотеки, з якого іноді пив чай: самовар пережив розорення від гарматного ядра, хоча тонка скляна чашка впала і розбилася. Він налив чаю у дві чашки, і підштовхнув банку вишень до мене.

Це були глибокого винного кольору червоні вишні з садів за межами Вйосни, на півдорозі вниз по долині, які зберігалися в цукрі і сиропі. Я узяла дві ложки вишень з банки і жадібно облизала ложку до чистоти. Вони були як запах дому для мене, і вільна магія долини відпочивала у них. Він узяв собі три, і розмірено шкрябав ложкою по краю баночки, як ніби намагаючись бути обережним, навіть зараз, і не взяти забагато. Я відвернулася і випила свій чай із задоволенням, тримаючи чашку обома руками. Це була тепла ніч, але я відчувала себе замерзлою.

— Лягайте і трохи поспіть, — сказав Серкан. — Він, швидше за все, спробує остаточний штурм ближче до ранку.

Гармата знову вистрілила, але не наробила багато шкоди: я здогадувалася, що всі люди, які дійсно знали, як з ними працювати, були спіймані кам'яним заклинанням. Деякі з ядер не долітали, сіючи смерть серед людей Марека, або злітали занадто високо, і пролітали повз вежу. Стіни трималися. Солдати Барона усіяли тунель у другій траншеї піками і списами, поклали на них свої ковдри і намети і таким чином захистили себе від стріл зверху.

Я відчула себе сонною після того, як випила чаю, втомленою і отупілою, як ніж, яким довго користувалися, не заточуючи. Я загнула край килима один раз, щоб зробити підвищення для голови, і відчула себе дуже зручно, коли лягла на нього. Але сон не приходив. Срібні спалахи у верхній частині віконної рами і на стелі продовжувалися з випадковими інтервалами. Дзюрчання голосу Серкана, який відводив їх в сторону, здавалося далеким-далеким. Його лице ховалося в тіні, і профіль лише деколи окреслювався на стіні. Підлога вежі під моєю щокою і вухом злегка тремтіли після пострілів гармат, як далекі важкі кроки гіганта, який поволі наближався.

Я закрила очі і спробувала ні про що не думати, моє дихання сповільнилося. Можливо я спала лише мить; тому що сіла, ривком вирвавшись з нього. Серкан дивився вниз через розбите вікно. Стрілянина припинилася. Я відштовхнулася від килима і приєдналася до нього.

Лицарі і слуги юрмилися навколо павільйону Марека як бджоли. З намету вийшла королева. Вона була в обладунках і кольчузі і простому білому одязі, і в одній руці тримала меч. Марек під'їхав до неї на коні, нахилився і щось сказав; вона підняла до нього своє обличчя, ясне і важке, як сталь.

— Вони віддадуть дітей Вудові, як Василь віддав мене! — закричала вона йому, і її голос задзвенів досить голосно, щоб його чути. — Нехай вони спершу спробують порізати мене на шматки!

Марек заколивався, а потім зістрибнув з коня і закликав до щита; він оголив свій меч. Решта його лицарів опустилися на коліно поруч з ним, Соля був біля нього збоку. Я безпорадно подивилася на Серкана. Я майже відчувала, що Марек заслуговує смерті — після того, як він привів так багато своїх людей до небуття; але якщо він дійсно вірив, що ми мали на увазі зробити щось жахливе з дітьми…

— Як він міг у це повірити? — Запитала я.

— Інакше йому довелося би переконувати себе, що все інше було збігом обставин. — сказав Серкан, шукаючи щось на своїх книжкових полицях. — Це брехня, що відповідає його бажанням. — Він підняв один фоліант обома руками, масивний, майже у три фути довжиною. Я простягла руки, щоб допомогти йому і мимоволі відсмикнула руки геть: він був оправлений у почорнілу шкіру, яка була жахливо липкою на дотик, липкою таким чином, ніби хотіла розчинити мої пальці.

— Так, я знаю, — сказав він, важко несучи його до свого столу для читання. — Це чаклунський текст; і огидний. Але я вважаю за краще похоронити небіжчиків два рази, ніж ще більше живих.

Заклинання було написано в довгому старомодному стилі. Я намагалася допомогти йому прочитати його, але не могла; я відсахнулася навіть від перших слів. Змістом цього заклинання була смерть — від початку до кінця книги. Я не могла навіть дивитися на неї. Серкан насупився, зрештою вдавшись до своєї звичайної роздратованої манери.

— Ви хочете бути сентиментальною? — зажадав він. — Ні і ще раз ні. Хіба не один чорт? Не зважайте; ідіть і спробуйте сповільнити їх.

Я відскочила, бажаючи опинитися подалі від цієї книги, і поспішила до вікна. Я захопила шматочки щебеню і піску з підлоги і спробувала до них закляття дощу. Дощ з пилу і гальки посипався