Читати книгу - "Віннету ІІІ"

— Танґуа, я сподіваюся, вождь розуміє, що тільки завдяки мені він може помститися Вбивчій Руці, — продовжував брехати Сантер. — І я хочу на знак подяки отримати від Танґуа подарунок. Чи ти зробиш його мені?

— Якщо зможу, — відповів вождь.

— Ти можеш.

— Чого ж ти хочеш?

— У Вбивчої Руки в кишені лежать письмена, які можуть говорити. Я хочу, щоб вони стали моїми.

— Він забрав їх у тебе?

— Ні.

— Кому належать ці письмена?

— Не йому, він їх знайшов. Я їздив до Маґворт-Гіллз, щоб відшукати їх, але Вбивча Рука випередив мене.

— Нехай письмена будуть твоїми. Забери їх.

Радісний Сантер поспішив до мене. Я мовчав, не зрадив себе жодним рухом, а тільки грізно дивився йому в обличчя. Що ближче він підходив до мене, то повільнішими і невпевненішими ставали його рухи.

— Ви чули, що сказав вождь, сер? — прошипів він, цього разу звертаючись до мене на «ви».

Я мовчав. Тому він додав:

— Краще не чинити опору, містере Вбивча Рука, бо буде тільки гірше. Підкоріться, вам уже нічого не допоможе. Стійте спокійно, а я дістану письмена з вашої кишені.

З цими словами він підійшов до мене впритул і простягнув руки до моєї кишені. І тут зв’язаними руками я завдав йому різкого удару знизу в підборіддя. Сантер буквально злетів у повітря і гепнувся об землю.

— Уфф! — пролунали схвальні вигуки.

Однак Танґуа думав інакше.

— Цю собаку зв’язали, а вона ще намагається кусатися. Стягніть його ременями так, щоб він не міг поворухнутися і витягніть із кишені письмена!

І тут нарешті втрутився син вождя Піда.

— Мій батько, великий вождь кайова, мудрий і справедливий. Він вислухає свого сина.

Досі старий говорив так, ніби його душа літала десь далеко, а сам він перебував у якомусь запамороченні. Однак коли його погляд зупинився на синові, очі заблищали, а голос зазвучав ясно і спокійно.

— Чому мій син вимовляє такі слова? Хіба блідолиций на ім’я Сантер вимагає те, що йому не належить?

— Так.

— Чому?

— Невже мудрий вождь кайова повірить, що блідолиций на ім’я Сантер зумів би взяти в полон Вбивчу Руку? Коли ми прийшли до Наґґет-Ціль, Сантер лежав зв’язаний. Ми оточили Вбивчу Руку, і він не захищався, не поранив нікого з нас, а добровільно здався мені. Скажи, чий він бранець?

— Твій.

— Кому належить його кінь, зброя і все, що в нього було?

— Тобі.

— Я отримав велику здобич! Яке право має Сантер вимагати письмена?

— Тому що вони належать йому.

— Чи зможе він довести своє право на них?

— Він каже, що поїхав до Наґґет-Ціль, щоб відшукати там ці письмена. Але Вбивча Рука випередив його.

— Якщо він шукав письмена, то повинен знати, про що там написано. Нехай мій батько скаже, чи це так.

— Це так, мій сину.

— Нехай Сантер скаже нам, які слова є в письменах.

— Так, — погодився вождь. — Нехай скаже. Якщо він зможе це зробити, він отримає письмена.

Новий поворот збентежив Сантера. Він розгублено поглядав то на мене, то на старого й молодого вождів. Звичайно, можна було здогадатися, що письмена стосуються золота, захованого в Наґґет-Ціль, проте він боявся, що коли заповіт почнуть читати, то таємниця, якою він прагнув заволодіти, перестане бути таємницею. Тому він вирішив перехитрувати індіанців.

— Якби я знав, про що говорять письмена, я не шукав би їх. Вбивча Рука ж знає, про що там йдеться тільки тому, що випадково знайшов їх раніше за мене. Хіба те, що я поїхав по письмена до Маґворт-Гіллз, не підтверджує моєї правоти?

— Він каже розумно, — підтримав Сантера Танґуа. — Хай забирає письмена.

Однак я не збирався здаватися і вирішив втрутитися, бо на обличчі Піди було написано, що він готовий поступитися.

— Він каже розумно, — заговорив я. — Але це розумна брехня. Він зовсім не по це приїхав до Маґворт-Гіллз.

Старий вождь здригнувся, почувши звук мого голосу, немов людина, до якої долинув голос із пекла.

— Блідолиций собака знову почав гавкати, — прошипів він, — але це йому не допоможе!

— Піда, молодий вождь кайова, сказав, що Танґуа мудрий і справедливий, — продовжував я, не звертаючи уваги на шипіння старого. — Піда помилився, бо інакше б Танґуа розсудив нас справедливо.

— Піда не помилився.

— Тоді скажи, ти підозрюєш мене у брехні?

— Ні. Вбивча Рука — найнебезпечніший серед блідолицих і мій смертельний ворог, але він ніколи не говорить двома язиками, — мусив визнати Танґуа.

— Тоді вислухай мене. Ніхто, крім мене, не міг знати про існування цих письмен. Я, а не він, приїхав до Наґґет-Ціль, щоб знайти їх. Я, а не він, дістав їх зі схованки, він же тільки підглядав за мною. Сподіваюся, ти мені віриш.

— Танґуа думає, що Вбивча Рука говорить правду, але Сантер теж стверджує, що говорить правду. Як мені вчинити, щоб розсудити вас справедливо?

— Правильно робить той, хто поєднує справедливість із мудрістю. Сантер часто їздив до Наґґет-Ціль, щоб шукати там золото. Танґуа сам дозволив йому бувати в тих горах. Я кажу, що й цього разу Сантер поїхав туди шукати золото.

— Це брехня! — викрикнув Сантер.

— Це правда, — сказав я. — Нехай Танґуа запитає