Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Нападники все далі й далі відступали від Коронної фортеці, і знову в місті, десь далеко поза пеклом, задзвонили в усі дзвони, і жовтожупанники, і пани-ляшки з татарвою, і наймані серби, угри та німці, і всі їхні пахолки — задкували, поступались, падали, а коли раптом, не витримавши наступу Мелхиседека з полком, Мамая з посполитими, що їх він повів у баталію, і тої сотні, на чолі якої так нечайно став ковалисько Михайлик і яка так виросла, поки пробивалась до своїх, — коли раптово там і тут ворожі лави завагалися, стенулись, подались, а роз'єдинені частини мирославців знову зійшлись і з криками: «Слава! Слава! Слава!» погнали ворога далі, змовкла в ту мить і ворожа армата, і набої вже не летіли до міста через найвужчу горловину Красавиці.

Над головою в Козака проквиливши, знову майнув сокіл, і знову Мамай щось йому гукнув, і птах, почувши, шугонув угору, до самісіньких хмар, і хмари посунули геть, мовби їх сокіл розвіяв своїми широченними крилами, розвіяв хмари, що стояли між людьми та сонцем, і так радісно бризнуло світло, що аж загавкав на сонце Песик Ложка.

Мелхиседек, скривавлений, спітнілий, з передряпаним обличчям, з голою шаблею в руці, з перначем за поясом, котрий перехвачував у попереку ті клапті, які лишилися від архирейської ряси, пан полковник давно вже потерпав за долю борозенківської сотні, бо ж йому донесли, що сотник загинув, а козаки от-от усі поляжуть, не маючи сили та змоги проломитися крізь непохибну стіну німецьких рицарів, і владика, ще не відаючи, що саме діється в тій сотні, але побачивши, як грізно вона пробивається до своїх, зрозумів: став у бою хтось на її чолі.

Побачивши, нарешті, що сотня Михайла Борозенка суне сюди під проводом Михайла іншого, владика закивав хлопчині ще здаля, а той, збентежений усім, що довелось пережити за цю годину, вовкувато поблискував очима, а відбиваючись від шляхти, пильнував, щоб у запалі бою не зачепити келепом непритомну панну Подолянку, що так і лежала досі поперек його сідла.

Раз по раз поглядаючи на дівчину, чигаючи на той жаданий мент, коли ж, нарешті, Подоляночка змигне очима, наш Михайлик двічі, а то й тричі, мало не наклав головою, бо ж дивився куди не треба, а не на ворогів.

Вже пробившись до свого війська, Михайлик дочекався-таки тої хвилини, коли Ярина сяйнула оком, побачила над собою Михайлика, спалахнула, загорілась, і хлопець нічого е міг у тому першому погляді второпати, бо ж була в ньому i радість, бо засвітився він і досадою, бо спалахнув у ньому і гнів.

— Пусти мене, — попросила Ярина.

Та борозенківці з Михайликом уже наблизились до малинового стяга, під яким стояв Мелхиседек.

Єпіскоп зараз бачив, як поблизу від нього Михайликова сотня витратила до ноги чималий загін кримчаків, які трапились їм під гарячу руч, бачив, як зграбно й запально рубався молоденький коваль, тож і був наш владика вельми здивований, побачивши, як Михайлик спускає з сідла на землю панну Подолянку, якої здаля владика впізнати, звісна річ, не міг.

— Дядечку, — покликала Ярина, і знов була б упала, коли б не підхопили її архирейські челядники, скривавивши собі руки, бо ж одчайдушна дівка вся була поранена й подряпана.

— Лікаря! — звелів Мелхиседек.

А Подолянка, наче крізь сон, покликала:

— Кохайлику!

Але коваля там уже не було.

Захлюпнула його хвиля спогаду про сьогоднішній ранок, коли панна від нього відмовилась.

Не хотілося йому чути від неї й слова подяки.

Він оперіщив коня і гайнув до своїх спітнілих та скривавлених борозенківців, що спішувались трохи віддалік.

— Гей, сотнику! — гукнув навздогін Мелхиседек. Михайлик, почувши те, не збагнув, що то — до нього, і коня не спинив.

Очима шукаючи своєї матінки, бо ж не бачив її замалим не годину, та ще й таку страшну годину, Михайлик оглядався по всьому полю, залитому кров'ю, всіяному трупами людей та коней, чорному й столоченому, повному стогону та хрипіння вмираючих, і мліло серце ковалеве од гострої тривоги.

— Мамо! — шепотів хлопець. — Мамо! Де ж ви? Матінко?!

— Пане сотнику! — конем наздоганяючи Михайлика, вдруге покликав єпіскоп. — Вернись-но!

— Тебе кличе владика! — гукнув якийсь поранений у голову козак. — Тебе ж!

— Мене? — спиняючи коня, здивувався Михайлик, — Тебе, тебе! — невідь звідки взявшись, заступив молодикові дорогу Козак Мамай, а Песик Ложка також ствердливо гавкнув.

— Мами моєї не бачили? — спитав у Песика Михайлик.

— Десь вона тут, — одповів за нього Мамай, завертаючи ковалевого коня до білого каменя, під яким, чекаючи приходу лікаря, поклали вже Ярину.

Сівши на тому камені, владика й дожидав Михайлика.

— Його преосвященство кличе пана сотника, — сказав Мамай.

— Сотника вбито в бою, — відмовив Михайлик, не розуміючи — про кого мова. — Де ж моя матінка?

— Я тут, — озвалась Явдоха, виникаючи біля сина. — Живий?

I неня всього Михайлика обмацала, наче не вірячи власним очам.

— Гей, сотнику! — знову гукнув через голови, ставши на камені, отець Мелхиседек. — Тебе, тебе кличу, пане Михайле!

— Мене? — здивувався Михайлик.

— Тебе ж! — засміявся єпіскоп. — Іди-но сюди!

— Кличуть, синочку! — підштовхнула Михайлика неня, як і завше, зрозумівши все з півслова.

— Але чому ж… — розгублено поглянув він на матір.

— Тому, що ми з тобою, лебедику… ми з тобою стали зараз оце… сотниками, — стиха пояснила Явдоха.

— Як то, мамо?

— Ми з тобою вже сотники, синку! — голосніше сказала ненька.

— Я сам, мамо, я сам… — спробував був хоч трішки вговтати свою паніматку Михайлик, але Явдоха вже виступила вперед і, плечем прокладаючи Мамаєві та Михайликові дорогу поміж лицарями, ще гарячими від пекла бою, сердито на всіх покрикуючи, вела до білого каменя, де дожидав владика.

— Дорогу сотникові!

— Мамо! — з докором благав Михайлик. — Облиште, мамо! Але Явдоха добре знала своє материнське діло.

— Дорогу панові сотникові! — погукувала вона, пробиваючись між вояками.

11

— Чолом тобі, пане сотнику! — привітав Михайлика єпіскоп.

— Це ж — не я… — непевно почав був хлопець.

— Коли тобі говорять, що це ти, — перепинила матінка, — не сперечайся!

— Хіба ж це не ти погнав ворога? — спитав архирей.

— Це — козаки, владико.

— Не ти хіба врятував од загину, од ганьби, од полону — загін покійного сотника Борозенка?

— Вони відбивались од німців, як дикі коти. Побачили б ви, владико…

— Хіба це не ти показав їм, як треба, щоб слави козацької не потлумити, як треба ворога періщити, стинати, бити, а не відбиватись?

— Як же я міг показати, коли я й сам… не той…