Читати книгу - "Останній дон"

— Я пересвідчився в цьому після того, як Сантадіо... — Дон замислився на хвилину і ковтнув вина. — Були часи, коли Сантадіо мали таку ж силу, як і ми. Але Сантадіо нажили собі купу ворогів, привернули до себе пильну вагу з боку влади і не мали чуття справедливості. Вони створили світ без жодних вартостей, а світ, де немає справедливості, існувати не може.

Я не раз намагався домовитись із Сантадіо, поступався їм, я хотів жити в мирі. Та, маючи силу, вони тішились чуттям влади, яке часто властиве брутальним людям. Вони гадали, ніби сила — це все. Отак і дійшло до війни між нами.

— А навіщо Кроссові знати про ці давні події? — втрутився Джорджіо. — Яка йому з того користь і яка користь нам?

Вінсент дивився кудись убік, Петі вибалушився на Кросса, задерши голову і схвалюючи братові слова. Жоден син не хотів, щоб дон розповідав про ту війну.

— Бо ми зобов'язані перед Піппі та Кроччіфіксіо, — відповів дон і заговорив безпосередньо до Кросса: — Тлумач цю розповідь як завгодно, але я і мої сини невинні в злочині, в якому ти нас підозрюєш. Піппі був мені наче рідний син, а ти для мене онук. У нас усіх кров Клерікуціо.

— Від того, що ти розкажеш, добра нікому не буде, — не вгавав Джорджіо. Дон Клерікуціо нетерпляче махнув рукою і звернувся до своїх синів:

— Поки що я ніде не збрехав?

Сини закивали головами, а Петі похопився:

— Нам годилося знищити їх із самого початку.

Дон стенув плечима і обернувся до Кросса:

— Мої сини були молоді, твій батько був молодий, жоден з них не мав навіть тридцяти років. Я не хотів жертвувати їхнім життям у великій війні. Дон Сантадіо, нехай Господь спасе його душу, мав шість синів, але вважав їх не так за синів, як за солдатів. Джіммі Сантадіо був найстарший і працював з нашим давнім приятелем Ґроневельтом, царство йому небесне. Сантадіо тоді належала половина готелю. Джіммі був найкращий із їхнього виводка, тільки він розумів, що мир найбільше прислужиться нам усім. Але старий і решта синів прагли крові.

Отже, я аж ніяк не був зацікавлений у кривавій війні. Я намагався виграти час, закликав до розуму, переконував їх у слушності моїх пропозицій. Я б віддав їм усі наркотики, а вони віддали б мені азартні ігри. Я прагнув мати їхню половину «Ксанаду», а вони натомість контролювали б продаж наркотиків в усій Америці, той брудний бізнес, що вимагає твердої і сильної руки. То була розумна пропозиція. У сфері наркотиків грошей набагато більше і той бізнес не вимагає далекосяжної стратегії. То брудна робота з безліччю всіляких операцій. Те все тільки побільшило б силу Сантадіо. Я хотів, щоб Клерікуціо контролювали азартні ігри, сферу, де менше ризику, хоча й менші прибутки, та коли керувати як слід, вона з часом стане прибутковіша. І це побільшило б силу Клерікуціо. Я завжди прагнув стати зрештою членом суспільства: адже азартні ігри можуть обернутись на легальну золоту копальню, де не буде ні щоденного ризику, ні брудної роботи. І час довів слушність моєї думки.

На жаль, Сантадіо кортіло мати геть усе. Чистісінько все. Подумай про це, небоже, то була небезпечна пора для нас усіх. Тоді ФБР уже знало, що існують «родини» і співпрацюють між собою. Уряд завдяки своїм ресурсам та технології занапастив чимало «родин».

Мур омерти розколовся. Молодь, народжена в Америці, накладала з владою, рятуючи власну шкуру. На щастя, я заснував Бронкський анклав і привозив нових людей із Сицилії, що ставали моїми солдатами.

Єдине, чого я ніколи не міг зрозуміти, — так це те, як жінки спромагаються завдати стільки клопоту. Моя донька, Роза-Марія, була тоді вісімнадцятирічна. І як їй надало закохатися в Джіммі Сантадіо? Вона казала, що вони наче Ромео й Джульетта. А хто такі Ромео і Джульетта? Господи, та хто були ті люди? Певне, не італійці. Коли я почув про те, я змирився душею. Я знову почав переговори з «родиною» Сантадіо, зменшив свої вимоги, тож обидві «родини» могли б співіснувати. А вони, дурні, прийняли це за ознаку слабкості. Отже, почалася трагедія, що триває всі ці роки.

Тут донові урвався голос, Джорджіо налив собі склянку вина і схопив скибку хліба з грудочкою ще мокрого сиру й підступив до батька.

— А чого це ще й зараз? — запитав він.

— Бо мій любий небіж стоїть тут, занепокоєний, як помер його батько, і ми повинні розвіяти всі підозри, які він може мати щодо нас, — відповів дон.

— Доне Доменіко, я вас не підозрюю, — мовив Кросс.

— Кожен підозрює геть усе — така-бо людська природа. Але дай я розкажу далі. Роза-Марія була молода і ще не знала життя. Їй краялося серце, коли спершу обидві «родини» противилися шлюбові. Проте вона до ладу й не розуміла чому. Тож надумала звести всіх докупи, гадала, ніби кохання переможе все, як згодом розповідала мені. Тоді вона була дуже мила, а для мене — мов ясне сонечко. Моя дружина померла молодою, і я не одружувався вдруге, бо не зміг би ділити Розу-Марію з якоюсь чужинкою. Я не відмовляв їй ні в чому і мав великі сподівання на її майбутнє. Але шлюб із Сантадіо був для мене нестерпний. Я заборонив його. Тоді я теж був молодий. Я гадав, що діти коритимуться моїй волі. Я хотів, щоб вона навчалась в університеті, вийшла заміж за когось з іншого світу. Джорджіо, Вінсент і Петі мали підгримувати мене в цьому житті, я потребував їхньої допомоги. І я живив надію, що їхні діти теж матимуть змогу жити в кращому світі. Як і мій наймолодший син, Сільвіо. — Дон кивнув головою на фото на полиці над коминком.

Кросс ніколи по-справжньому не приглядався до того фото, не знав його історії. Фотографія зображувала двадцятирічного молодика, що дуже скидався на Розу-Марію, проте мав шляхетніше обличчя, сіріші очі й розумніший вигляд. Те обличчя виказувало таку доброту душі, що Кросс, чудуючись, думав, чи фото часом не ретушоване.

Повітря в кімнаті без вікон стало аж ядуче від сигарного диму, Джорджіо знову запалив грубезну гаванську сигару.

— Я любив Сільвіо, — знову заговорив дон, — ще дужче, ніж Розу-Марію, я в нім просто душі не чув. Він мав серце добріше, ніж у більшості люду, вже вчився в