Читати книгу - "Останній дон"

— Який збіг обставин — побачити вас тут, — обізвався Кросс. — Я теж прийшов навідати Розу-Марію.

Та Вінсент ніколи не мав часу на балачки.

— Ми тут не з візитом, — відрубав він. — Дон хоче бачити тебе в Дестамі.

Кросс оцінював ситуацію. Чергова медсестра вочевидь подзвонила комусь у Дестамі. То, певне, була передбачена процедура. І дон вочевидь не хоче, щоб він розмовляв із Розою-Марією. Те, що послано Петі й Вінсента, означає, що його не вбиватимуть, вони б не виставлялися так бездумно. Цю думку потвердив і Вінсент:

— Кроссе, я поїду з тобою в твоїй машині, Петі їхатиме в своїй.

У «родині» Клерікуціо виконавець вироку ніколи не опинявся наодинці з жертвою.

— Не можна ж її отак залишити, — вступився за Розу-Марію Кросс.

— Можна, — сказав Петі. — Зараз медсестра впорсне їй ліки.

У машині Кросс намагався підтримати розмову:

— Вінсенте, а ви швидко сюди дісталися.

— Вів машину Петі, а він справжнісінький маніяк. — Вінсент із хвилину помовчав, а потім занепокоєно спитав: — Кроссе, ти ж знаєш правила, чого ти приїхав до Рози-Марії?

— Ну, Роза-Марія моя улюблена тітонька ще відколи я був малий.

— Донові це не подобається, — промовив Вінсент. — Він дуже розгнівався. Сказав, що це не схоже на Кросса. А він знає.

— Я все залагоджу, — пообіцяв Кросс. — Але мене справді непокоїла ваша сестра. Як вона почувається?

— Цього разу вона може зостатись у лікарні надовго, — зітхнув Вінсент. — Ти ж знаєш, що малою вона дуже любила твого батька. Хто міг уявити, що смерть Піппі так її приголомшить?

У Вінсентовому голосі Кросс почув фальшиві нотки. Той щось знав. Але Кросс тільки проказав:

— Моєму батькові завжди подобалась Роза-Марія.

— В останні роки вона вже менше любила його, — розказував Вінсент. — Надто коли з нею ставався напад. Ох, якби ти чув, що вона тут про нього казала.

— Ти брав участь у війні з Сантадіо, — недбало нагадав Кросс, — і як це так сталося, що ви, хлопці, ніколи не розповіли мені про неї?

— Бо ми ніколи не говоримо про операції, — відповів Вінсент. — Мій батько повчав нас, що це марна річ. Просто треба йти далі. Кожному дневі вистачає і свого клопоту.

— А правда, що мій батько був великий герой?

Вінсент на хвилинку всміхнувся, його скам'яніле обличчя пом'якшилось.

— Твій батько був геній, — мовив Вінсент. — Він міг спланувати операцію, мов Наполеон. Коли планував він, ніколи не ставалося жодного лиха. Хіба, може, раз або двічі, і то коли не щастило.

— Отже, він спланував війну з Сантадіо? — запитав Кросс.

— А про це ти вже дона спитай, — відповів Вінсент. — Поговорімо про щось інше.

— Гаразд, — кивнув Кросс. — То й мене вб'ють отак, як мого батька?

Цього разу звичайно незворушне й непроникне Вінсентове обличчя аж скривилося. Він схопив кермо й примусив Кросса зупинитися на узбіччі. Коли він нарешті заговорив, його голос аж затинався від збудження:

— Ти що, збожеволів? Невже ти гадаєш, що «родина» Клерікуціо могла б до такого вдатись? У жилах твого батька текла кров Клерікуціо. Він був наш найкращий солдат, він урятував нас. Дон любив його, наче рідного сина. Господи Ісусе, чому ти запитуєш про таке?

— Я просто злякався, що ви, хлопці, прикінчите мене.

— Виїжджай на дорогу, — з відразою проказав Вінсент. — Твій батько, я, Джорджіо і Петі билися пліч-о-пліч у справді скрутну годину. Ми аж ніяк не можемо йти один проти одного. Піппі просто не пощастило, йому трапився скажений чорнюк-грабіжник.

Решту шляху Кросс і Вінсент їхали мовчки.

У Дестамському особняку, як завжди, біля брами стояли два охоронці, третій сидів на терасі будинку, ніде не було ознак якихсь незвичайних готувань.

Дон Клерікуціо, Джорджіо і Петі чекали на них у закритому кабінеті особняка. На столику лежала коробка гаванських сигар і стояла кружка з чорними манільськими сигарами італійського виробництва.

Дон Клерікуціо сидів в одному з величезних бурих шкіряних фотелів, Кросс підійшов привітати його і був вражений, коли дон із дивною, як на його літа, проворністю підвівся і обняв його. Потім указав Кроссові на широкий кавний столик, де стояли тарілочки з усілякими сирами й сушеними м'ясивами.

Кросс відчув, що дон іще не готовий говорити, і зробив собі бутерброд із буйволячим сиром мозарелою та гостро приправленою шинкою. Шинка була нарізана тоненькими темно-червоними скибочками, облямованими ніжним білим салом, а біла грудка сиру була така свіжа, що з неї ще сочилася сироватка. Сир лежав у вузлику. Таки догодили, бо дон завжди любив нахвалятися, ніби ніколи ще не їв мозарели, що пролежала бодай півгодини.

Вінсент і Петі теж бралися до страви, а Джорджіо правив за бармена, наливаючи донові вино, а решті слабші напої. Сам дон їв тільки мозарелу, що скапувала краплями сироватки й танула йому в роті. Петі подав йому манільську сигару й запалив її. «Ну й шлунок у цього старигана», — подумав Кросс.

— Кроччіфіксіо, — раптом промовив дон, — те, що ти хотів почути від Рози-Марії, я розповім тобі сам. Ти маєш якісь хибні підозри, пов'язані зі смертю твого батька. Ти помиляєшся. Я провів розслідування, все й справді відбулося саме так. Піппі не пощастило. Він був найрозважніший серед людей свого фаху, але інколи трапляються навіть такі сміховинні оказії. Дозволь мені заспокоїти твою душу. Твій батько був мій небіж і Клерікуціо, один з моїх найдорожчих приятелів.

— Розкажіть мені про війну з Сантадіо, — попросив Кросс.

Книга 7

Війна з Сантадіо

Розділ 18

— Небезпечно бути розумним із дурними людьми, — промовив дон Клерікуціо, малесенькими ковточками п'ючи вино із склянки. Потім відклав сигару й заговорив далі: — Слухай мене пильненько. Це довга розповідь, і все було не таким, яким воно видавалося... Це сталося майже тридцять років тому... — Дон кивнув своїм трьом синам і сказав: — Якщо я забуду щось важливе, підкажіть мені.

Сини всміхнулись на думку, що батько може забути щось важливе.

М'яке, золотаво-імлисте світло в кімнаті було забарвлене тютюновим димом, і навіть страви тхнули так