Читати книгу - "Камінний мірошник, Іван Леонтійович Ле"

В неділю з-під гори валками пішли робітники до халайдаївської сільради. Селяни, хто як міг, перехопив обід — і теж на збори. Кортіло кожному, як на циган, подивитися, послухати, що скажуть. Старий робітник, вусатий, але без бороди, щось довго говорив і наприкінці таке запропонував: — Ми дамо свій трактор, а ви селом купуйте молотарку. Бо, справді, як же ви з хлібом будете? На будівлі у вас заробітки, та й хліба ж не будеш кидати, а ціпом потеліпайся... Держава вам дасть кредит. Тільки дайте протокол, а ми вам у районі через кредитове товариство проведемо. Тоді поставимо молотарку отак за городами в толоці, і підвозь: у два щоти, заіграшки помолотимо. Чого це, справді, ми так відстаємо... Та це тільки початок, половина діла. Треба вам гуртуватися, землю усуспільнювати, хазяйство машинізувати...

Селянам і подобалося, та не йняли віри, знов те ж саме, що казав Остап! Щоправда, робітники ще й трактор свій пропонують. Гаврило Минович щось у протокол записав і, заклавши перо за вухо, запитав, чи згодні. Це й зроду так було. Гаврило Минович заздалегідь, не питаючись, писав у протокол всіх «неграмотних», що більшість уже й вимерла, розписувався за них «по їх лічной прозьбе» і тоді гукав, чи згодні. За своє життя він «послужив» народу за всяких влад і начальства. Свою справу гаразд знає. Писар з нього незамінний, і чолов’яга, як мовиться, прекрасний. Тільки, як говорить, то так на чоловіка наступає, неначе роздавити його хоче, та все шукає, щоб у вічі йому вскочити. Добрячий писар.

— Згодні! — непевно прокричали передніші. Задні ще декілька раз перепитували в сусід, про що саме питався згоди Гаврило Минович. І коли розходилися, то деякі ще й виправдувалися:

— Гаразд, що я не говорив: згода...

А коли за півтора тижня на толоці загуркотіли трактор і червона «генріхланцівська» молотарка стала проти села, роззявивши пащеку, — повірили.

Життя старе в муках боротьби здавало свої позиції. Новісінька молотарка така була реальна і так привабно манила, що старовина під цього тільки ятрилася спогадами. Нове манило, як незакінчена казка. Трактором глушилися старі звички...

За чергу молотити машиною сперечалися гарячіше, аніж колись за обміжки. Машина жерла снопи, і з ними, ніби в прірву, безповоротно гинула стовічна залежність від порепаних рук. Улac подавав у барабан, а збоку здавалося, що він порається з одвічним порогом. З-під рук хапав снопи, що дівчата порозв’язували, і обіруч, як недолю злу, шпурляв у молотарку. Пилюкою сліпило йому очі, а дівчата з обох боків невпинно клали розв’язані снопи. І весело, і любо молодому здоровому дівчаті розв’язувати свою працю, пишатися спритністю власних рук та оцієї машини.

Так і не дзвонили більше дзвони. На себе глянути не ставало часу. А може, і бовкнув якийсь раз старий Оверко на сороковуста з навички, та чи хто чув?

Життя творило іншу урочисту музику, від неї п’яніла голова...

5.КАМІННИЙ МІРОШНИК

Як поїхала Уляна з міліціонером до міста, то незабаром поїхав і Пилип. Не сам, звичайно, а теж з міліціонером.

І тільки тоді, коли Уляна та Пилип назад у Халайдаївку не повернулися, село заговорило. Підгірні робітники газети читали й сміялися. Селянам уже робилося з цього весело і зрозуміло:

— Та вона, проклята молодиця, так день і ніч... Я як возив батюшці сіно з руги, — прямо сором їй-богу... Таки пережидав, вийшовши з клуні, доки вони там жирували. Панотець Левонтій так і казав: «Ти, каже, Лигорій, спочинь там на дворі трохи...» А в неї очі, як у ялівки весною, — доповнював картину Ониськів Грицько.

А в газеті писалося, як розповідала Уляна про той вечір. Усе розповіла. Читати було брудно.

Панотець Левонтій на підпитку тоді з Пилипом посварилися за Уляну. У клуню з Уляною пішов сам батюшка на початку, а потім і Пилипа потягло туди, чи так умовилися вони за чаркою? Уляна не заперечувала такій угоді, їй бо воно все одно, а попові то й не по собі зробилося, коли таки пішов Пилип. Товсту матушку хтось із хуторян у світлиці забавляв, і п’яна попова натура не витримала. Через п’яних, як через трупи на бойовищі, переступав і таки помандрував у клуню...

Уляна тільки й знає, що чоловіки, справді, посварилися біля воза. Та коли взялися за грудки, а обоє ж ситі та дужі, — то вона втекла з клуні і поза городами до дому. Що далі, не знає. На ранок почула дзвін і зрозуміла...

Пилип довго й не сперечався. Чи в нього нелюдська душа? А як роздивився він на попа, то кнур кнуром, і святощі оті, то тільки про людське око. Коли вже на те йшлося, то він, Пилип, теж потерпів у тій сварці: «Ось, дивіться, судді», — розстебнув гаплички на синій чумарці, пазуху розхристав і на грудях свіжий шрам показав. То піп каменем у груди його вдарив.

«... Одняв я того камінця в покійних батюшки, прикро стало. За таке стерво, звиняйте, в груди чоловіка. Ще й проказав-таки їм: «Не смій, гемоне чубатий, у груди, кажу, чоловіка...» і ненароком стукнув тим же Остаповим камінцем з воза... Мені здавалося, що то я об соху в темряві, аж батюшка й зів’яли...»

— Отакі-о праведники, — висловлював хтось із гурту чи не загальну думку. І дивно, що тільки оцю новину ніхто по селу не розносив. Прочитали, сплюнули, і забулося.

А Остап із Катериною, виправдані на суді, не повернулися відразу ж до Халайдаївки. Коли б не ця подія, то чи зійшлися б вони отак, як оце нещастя їх звело? Ще в камерах почали скучати, а коли вийшли, подивилися одне одному в очі, Катерина озирнулася на людей.

— Ну, Остапе, тепер ви вже...

— А ти, Катерино?

— Та я... може, і в село не пішла б.

— То давай не підемо! Га?

Ще раз подивилася на нього. Зрозуміла, що щиро каже.

— Я вже й не знаю... А куди ж тоді? Ну, ви то знайдете...

— Разом! Коли б ти, Катерино... Або, щоб я... — погладив свою бороду.

Катерина зрозуміла його, засміявшись, пішла. Остап пішов поруч. Нічого більше не сказав...