Читати книгу - "Камінний мірошник, Іван Леонтійович Ле"

— Уляна тут є, вздова Дев’ятчиха... Коханка попова... На вечорі тоді пиячила в попа, з попадею сварилася. Перед світанком, як відьма, городами... Тепер — ні з двору, людей цурається. Можливо, що з горя... І наймичку попову того вечора корила... Люди, звісно, всього наклепають...

Не озирався і не бачив, як на цигарничці щось записав той, що в пенсне.

Всі запалили цигарки. Жоден мускул в оцих людей не показав ні задоволення, ані байдужості до того, що сказав Терешко. А ж прикро робилося. Хотілося ще раз переказати, голосніше, — може статися, що не вчули. А вони вмостилися в машини, димом заволокли свої обличчя і тільки спитали дорогу під гору в чагарники, де Остап здобув оці фосфорити.

Машини заревли, піском запорошили Терешка.

Та змінилося в Халайдаївці з цього. Раптом перестав дзвонити дзвін. Він востаннє пролунав на дев’ятий день після похорону. Попи, що ховали отця Левонтія, роз’їхалися, і сторожа неволити не стало кому. А селянам хіба до цього тепер? Згадаєш тут про дзвін, коли від щоденних новин голова обертом пішла.

Перші тижні після вбивства селяни, як приголомшені, перешіптувалися. А потім в комсомолі пішли доповіді якісь, постанови про Остапа, далі комісії оці на автомобілях, шатра поставили під горою, де Остап з казанком висиджував, — усе це відвертало від події з попом. Але ж попа на селі не стало. Послали були старостиного сина до архієрея. Повинен же десь бути архієрей: у Полтаві чи в Переяславі, чи в Києві. Тодось, хоч і молодий, але парубок по-селянському недурний був і до церкви щонеділі ходив, ставники парубоцькі не пропускав запалювати в урочисті дні — ну, і послали.

Узяв Тодось 200 карбованців церковних грошей та посвідку з печаткою «Якима-Аннівської» церкви, припечатаною від свічки, і поїхав. Навіть благословення від благочинного не забувся. Треба було підшукати попа. Маркутно здавалося без нього попервах.

А то звикли потроху. Минали дні, проходили й тижні, як спогади мовчазні, а за ними й місяці. Немає ні попа, не чути й Тодося. Переказав хтось, що Тодось у Донбасі грабарює. Купив тобто на церковні гроші коняку та й заробляє собі по-господарському. Ц е знов збудоражило людей. Міркували, жартували, дивувалися. Невже ж хазяйські розрахунки для Тодося більше важили, аніж піп на селі!

— Не може статися! — заперечував церковний староста, Тодосів батько. — Не може цього бути. Тодось учений. Такого не вчинить. Я повертаю вам ці гроші в церкву, нехай їм...

— Заспокойтеся, Йосипе Кириловичу. То ж, може, кенесе[2] балачки тільки пускає, ману? Заждемо...

— Не хочу я страму. Балачки... Добрі балачки, коли другий місяць... Я повертаю вам ці гроші. Заспокойся, чуєш. Сам знаю, що треба тепер супокоїться. Геть звільняйте мене від старостування. Годі! Не час тепер. І без цього роботи по зав’язку. Нехай уже молоді попрацюють. Я вже шість років настаростувався, — розпалювався дедалі дужче церковний староста.

— Е-е-е, якраз молодших! Нароблять, — зауважив хтось безнадійно.

А задні розходилися з церкви. Та так на тім і кінчилося. Нового старости не обрали, а Йосип Кирилович уважав, що вже зняв свої повноваження. Ніхто й не згадував більше про це. Замість Тодося з попом, автомобілі вряди-годи в селі показувалися, а під горою щодня якісь нові люди наїжджали. Шатрів стало двоє, землянка з’явилася, прапор на острісі замайорів червоний.

А селу робота: хто та чого приїздив? Навіщо Остапову порохню брали в хаті, камінці? Чого під гору, як на поклони, їздять, а то вже й шатра, прапори... Тріщали голови від цього.

А то ранком якось міліціонер з’явився в Халайдаївці та ще й городський якийсь. Розпитували, де живе Дев’ятчиха Уляна, і поїхали обоє з села. Знов балачки, здогадки. А нові люди з-під гори, з шатер отих, до села чи хліба, чи молока глечик купити заходять. На зборах щонеділі, а той серед тижня бувають і все говорять про фосфорити. Згадалися халайдаївчанам ті далекі тепер уже дні, коли отак Остап виходив, як оці, і все про ті фосфорити, про добрива говорив, говорив. Фосфоритами заповнялися балачки та думки, навіть сни.

Молитву богобоязливий селянин тепер не прочитає, щоб не лізло, не вертілося на язиці оце кострубате й таке цікаве тепер слово. Воно входило в щоденний вжиток. Дітвора гралася у «шоварити» й камінці неодмінно з чагарників приносила. Парубки дівчат «фосфориточками» звали, і це подобалося.

Приїжджі під гору людей на роботу примовляли. Гроші з’явилися в парубоцтва, цигарки фабричні чи не в кожного.

Почали з села гуртки людей під гору ходити, з-під гори до сільради. На вулицях ніхто в купки не збирався — кудись поспішав кожен. У синіх сорочках люди нові заполонили Халайдаївку. Чудні якісь — за молоко не торгуються, цигарки з рота не викидають. Комусь у голову спало привезти кінематограф у Халайдаївку. На майдані, коло млинів, шатро велике нап’яв і п’ятаків не обкидається: так лізе люд. А тут іще оці фосфорити, фосфорити, фосфорити...

І пішло, як пошесть, гарячкове життя, кудись намагалися встигнути, когось випередити. Завтрашній день щось болюче цікаве обіцяє. Лягали спати пізніше, як завжди, і непомірно рано схоплювався кожний. Ще звечора не переставали тягтися новини, і кортіло їх не прогавити.

Думкою одно заволоділо, нове й таке грандіозне:

— Будують фосфатний завод!

Старіші, поважніші люди поміж себе бідкалися попервах. При дітях ніби соромилися й згадати, а самим таки кортіло в спогадах знайти щось краще. Та зрадлива думка і в них на автомобілях, на колективі та тракторах спинялася. І їм важко було обминути шатро-кінематограф, щоб хоч у щілинку не заглянути та не переказати навперебивки.

— Там таке творять... І, господи, що й виробляють... Просто, як глянеш... Та скажи ти й навидумовують...

Жалю чи докорів не було. Було якесь спантеличене здивування, та хіба що заздрощі прокинуться напівсвідомі.

Під гору плавом пішли, хто міг працювати. Гора тепер стала центром, де творилося сьогоднішнє й кувалося завтрашнє життя. Навіть сторож біля церкви, старий Оверко, щодня вдосвіта тинявся поміж робітниками під горою.

— Сторожувати б тут на людях, — міркував старий, — прислужитися б заводові, коли він, приміром, щодня, як і в городі, щось вироблятиме... От би, га? А то майталачиш отими дзвонарськими вірьовками, як свиня порожнім мішком... Тьху! І за що, сказав би?

Пристигли жнива. Вони забрали з хат останню душу. На заводській будівлі нікому не кортіло кидати