Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"

Колюня негайно пояснив, крутнувшись пружиною та заліпивши Льосі під дих. Дихання у того зупинилося, і він зігнувся навпіл. «Зараз дадуть по потилиці — і вирублюся…» — майнуло в голові.

Але по потилиці не дали. Льоха почув переляканий зойк, потім звук, наче прокололи величезне автомобільне колесо. Він розплющив очі. Але розплющивши, одразу їх заплющив, бо побачив таке!.. На тому самому місці, де щойно стояв усміхнений Маняма, опинився велетенський, мабуть, як верблюд завбільшки, рудий котисько. Задертий вгору хвіст був метри на півтора вищий за Сергову маківку. Котюга здійняв лапу, випустив страшенні, з велику криву шаблю, пазурі та роззявив пащеку, показавши ікла завбільшки як столовий ніж і гострі, наче голки. А потім вигнув спину й засичав. У Серги волосся стало дибки. Десь гавкнув собака, і кіт одразу, наче луна, повторив цей звук, тільки посилений у багато разів. Якщо поява невідомо звідки велетенського кота до нестями налякала компанію, то кіт, який оглушливо загавкав собакою, перетворив переляк на жах, а потім і на паніку. Уся четвірка, не розбираючи дороги, кинулася навтьоки. Льоха, який уже оговтався від несподіванки, повалився на траву, задихаючися від реготу. Кіт же ворухнув величезними вусами та зник, а на його місці з’явився Маняма з комунікатором у руках.

— Ну, Манямо! Повний відпад і затьмарення розуму! Серга, мабуть, надовго запам’ятає цей урок. Це ти за допомогою цієї штуки перетворюєшся?

— Ага… Це комунікатор. Універсальний прилад для життєзабезпечення. Я коли вперше кота побачив, то подумав, що так виглядають тубільці. Ну… Тобто ви. Ось і занотував образ, а зараз тільки трохи його збільшив.

— Зрозуміло… — пробурмотів Льоха, хоча нічого зрозумілого не було. Як цей прилад міг змінювати вигляд? Маняма, побачивши в очах у нового друга німе запитання, махнув рукою:

— Та мені й самому не все зрозуміло. Користуюся, та й годі. А що ти приніс?

— А… — схопився Льоха, — ось… — Він простягнув Манямі балончик із фарбою: — Ось цю кнопку натиснеш, звідси почне пирскати фарба. Ти на буї напиши щось по-своєму… Рятувальники прийдуть та одразу побачать, прочитають і зрозуміють, що ти тут. Ще можна номер моєї мобіли записати. Зателефонують — і все…

— Якої мобіли?

— А… Справді… Все одно напиши, як зв’язатися з тобою по цьому, — Льоха тицьнув пальцем у комунікатор. — Прикольна штука! Це отак будь-хто може перетворитися? Можна спробувати? Будь ласка…

— Не знаю… — знизав плечима Маняма. — Ось, дивися… Береш комунікатор, ось цим боком скеровуєш його на себе, а потім набираєш пароль.

Він легко торкнувся пальцем кількох клавіш, почав блякнути — і на його місці прорисувалися контури велетенського кота.

— Ось і все. Коли об’єкт завбільшки з тебе, тоді ти наче і не змінюєшся, наче у коконі. А ось коли менший, тоді складніше. Тебе так упаковує, що навіть пальцем ворухнути не можеш. Так можна і комунікатор загубити. Як я, коли був рудим котом. Ну… Першого разу…

Льоха взяв комунікатор і зробив так, як сказав Маняма. І перетворився на кота. Це було дивне відчуття. Він залишився самим собою, але зір, нюх, слух та інші відчуття в нього стали, наче у кота. Він чув, як ворушиться трава, відчував запах собаки, який гуляв невідомо де, і його з непереборною силою потягнуло на дерево. Льоха поспіхом натиснув кнопку виходу з образу й одразу став самим собою.

— Круто…

Доки він експериментував із комунікатором, Маняма розмальовував камінь незрозумілими знаками.

— Ось я і закінчив. — Він обтер руки пучком трави та протягнув Льосі балончик. — А далі що робитимемо?

* * *

— Воєводо! Князь уже двічі питав. Іже рек приїде, то борзо до нього йшов.

— Добре, Ратиборе, назирай за отроком.

Дмитро низько схилив голову у дверях. Уздовж стін великої світлиці стояли лавки, застелені килимами. Вікна у княжому теремі зроблені не зі слюди, а з венеціанського скла. У куті висіли темні ікони, під якими маленьким вогником жевріла лампада. Під іконами стояв великий стіл, накритий пишно гаптованою скатертиною. У протилежному куті синіла викладена кахлями пічка. Князь Данило сидів за столом, підперши щоку долонею і заплющивши очі. Воєводі здалося, що князь тихенько стогнав.

— Я тут, мій пане. Ти кликав мене?

Князь розплющив очі:

— А… Це ти, Дмитре. Добре, що прийшов. Порадитися треба, більш нікому не йму віри. Місцевий люд так і мріє мене скинути, тільки слушного часу й чекають. Чи у Києві, чи у Галичі — все єдине. Чи пам'ятаєш Судислава та князя Белського?[19] В очах темніє від їх ізрад![20] Пси смердючі! Усі вони там такі… Іно у Холмі[21]тільки й дихаю вільно. А тут ще бесермени… Татарва… Тиснуть і тиснуть! Ти бач! Яко усі загинемо, то все ваше буде![22] Вмерли, татари весь люд побили. Мертві сраму не імуть,[23] це так… Але мертві не живі, вони не лише сраму не імуть, вони взагалі нічого вже не можуть. А хто з татарвою битися буде? Рязань, Суздаль, Володимир, Чернігів… Чуєш, Дмитре? Он як підбираються! Незабаром… Ой, незабаром і в нас горілим буде тхнути! Адже Менгей Темір того року не на прогулянку приходив… Пішов, наче устрашився річку переходити. Але наступного разу, скоріше за все, взимку прийдуть. А до неї вже як рукою сягнути! А там Дніпро по кризі перейти… Хіба захистимося тоді?

— Треба град до борні[24] готувати.

— Правильно речеш, воєводо. А паки[25] про допомогу треба дбати. Вирішив я, воєводо, їхати до короля угрів, до Бели. За Льва доньку його сватати. Коли вдасться — то буде у нас у борні супроти татарви добрий седетель.[26] Тебе на граді полишаю.

— Княже… Як же так? — розгубився Дмитро. — Проти татар уходиш? Люди скажуть — перепав[27] князь. Утік!

— Правильно, скажуть. Ти паки не все відаєш. Я і дружину з собою заберу.

— Як?! — ахнув воєвода. — А з ким же я град боронити буду?

— У Києві мужиків багато, вони до січі звичні. З Божою поміччю, захиститеся. А можливо, я до тієї години страшної із Белою породичаюся… Тоді повернуся з дружиною втричі чи вчетверо більшою.

— Сам відаєш, княже, що цього бути не може. Аще прийдуть татари град імати, то к першій кризі. Не встигнути тобі, княже, за такий час до угрів сходити та возвернутися. Як же так, княже? Нащо кидаєш мене на поталу бесерменам?

— Багато став розмовляти, воєводо! — насупив брови Данило, встав з лавки і пройшовся по горниці.