Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

«желізні води». Власне, їй найбільше подобається те, що там немає звичних курортних умов: «Приїжджі тут все більше русини з Галичини і з Буковини, всі живуть дуже в згоді один з одним і, як видно, не скучають, обстановка привітна і не больнична, тай не курортна в тім смислі, що тут кожний може одягатись, як хоче, і нема де показувати шик, хоч би хто й хотів, бо нема жадної “музики”, “курзала” і т. и., хіба що гойдалка та Kegelbahn[18] нагадують якусь дачну культуру, більш нічого» [95, с. 296].

Хвороби й курортні поїздки насправді не дозволяють жити нормальним життям здорової людини. Зі своїх 31 року на білому світі, зізнається вона 1902-го, жила мало, і подає нехитру арифметику: «Років зо два було інтенсивнішого життя, а то все не то вже пів-життя, а 1/4 або й 1/10 життя». «Всього разом мені тепер і 16 літ ще не скінчилось, коли міряти до середньої інтенсивності», — підсумовує [95, с. 431] і додає: «Багато є на світі такого, для чого варто було б пожити і попрацювати» [95, с. 431].

До всіх недуг під кінець життя додається туберкульоз нирок, і три зими (1909–1910, 1911–1912 і 1912–1913 років) Леся Українка проводить у Єгипті, сподіваючись, що сонце й тепло допоможуть подолати внутрішнього ворога, що руйнує й пожирає тіло зсередини. Хвороба прогресує та виснажує, і на початку 1913 року письменниця повідомляє рідним із Гелуана, що вона «найлехша з усіх тут живучих дам», її називають «невагомою», «ефірною» та «духовною в усіх сенсах» («spirituelle dans tous les sens»), а «лікар скандалізований, що людина мого віку і зросту важить всього 47 kilogr.» [96, с. 632]. Курортний спосіб життя заважає їй писати чи редагувати твори. Вона роздумує, що, можливо, їй мало працюється тому, що «тут заважає трохи й дурний курортний спосіб життя: треба-ж яко мога більше на дворі сидіти, а на дворі, де тілько є вигідний для мене куток, то він як-раз і для інших вигідний, а в компанії яке вже там писання, зараз розпитування, теревені всякі, приходять араби з крамом, торг, навколо галас…» [96, с. 665].

На курорт у Гелуані з’їжджається, за її висловом, типова для всіх курортів «кумпанія»: «нудний та іпохондричний народ», люди «все або дуже хворі, або дуже дурні», від яких хочеться втікати, «бо сили не стає слухати ті іпохондричні а часом просто безглузді розмови» [96, с. 513]. «Ну, та се вже лихо всіх курортів така кумпанія», — констатує вона [96, с. 513].

Лариса Косач (Леся Українка) серед мешканців (ліворуч біля дверей) пансіону «Villa Continental». Гелуан, Єгипет, 1909—1910 роки

Водночас її захоплює «золотий Єгипет». Узимку 1913 року вона зізнається Кобилянській, що «хтось» увесь час «просидів та пролежав у своєму пансіоні, як добре вихована арабська дама в гаремі, не зложивши навіть візити Великому Сфінксові та пірамідам (тілько бачив раз-у-раз ті піраміди з своєї веранди), не був і в музею, де такі прекрасні чорнобриві дами з золотими обличчями перебувають в товаристві загадково-радісних рожевих сфінксів» [96, с. 671]. «Колиб хтось дорогий міг бачити той золотий Єгипет тоді, як хтось виїздив звідти! — пише вона дорогій подрузі, ділячись радістю від останньої в її житті єгипетської подорожі. — От уже був золотий та щирозолотий! На горизонті золоті піски без краю, а попри залізниці понад водою золота пшениця хвилює-хвилює і наче тече в пустиню, як золоте море» [96, с. 671]. А покидаючи Єгипет, зізнається: «Хтось усе думає: “чи буду я ще його бачити?”…» [96, с. 671].

Свого часу Олена Пчілка висловлювала припущення, що нервові розлади донька має від курортної «нудоти». Однак курорт виявився тим місцем, тією гетеротопною «чужиною», яка вплинула на Лесин спосіб письма й забезпечила ту культурну перспективу, де могла почуватися вільною її художня фантазія.

Курорт як літературний топос

Хвороба змінює спосіб життя Лесі Українки, а саме привчає до «циганщини», себто численних переїздів та курортного повсякдення, що їх вимагало лікування. Курорт і санаторій — важливі локуси модерної людини, хоча традиція виокремлення природних місць задля їхнього особливого лікувального ефекту (грецькі купальні, римські терми, бальнеологічні оздоровниці) існували ще з античних часів. Із курортом традиційно пов’язаний і особливий тип культури, обумовлений специфічною щоденщиною, розподіленою між лікуванням, відпочинком, насолодою і нудьгою.

З’являється і новий суспільно-культурний феномен — кліматичний курорт. Уже на початку XIX століття європейські лікарі рекомендують кліматичне лікування, або «зміну повітря», для хворих, які страждають на нервові розлади та фізичні недуги. Особливу популярність таке лікування набуває за вікторіанської доби, хоча морські поїздки рекомендували, зокрема в Англії, для хворих на туберкульоз іще у XVIII столітті. Як і кожне кліматичне лікування, «зміна повітря» має не лише медичні показання, але й соціальні, культурні, гендерні та комерційні причини. Зокрема кліматичне лікування постає соціально й медично сконструйованою формою туризму [11], а курорти поділяються на гірські, морські та в місцях, яким притаманний сухий клімат, зокрема в пустелях. Таким популярним кліматичним курортом стає наприкінці XIX століття Єгипет.

Кліматичні курорти набувають популярності не лише задля поліпшення здоров’я та лікування, але й стають привабливими для шукачів задоволення, позаяк традиційно асоціюються з розвагами й насолодами: танцями, грою в карти, сексуальними втіхами. Курортне життя також сприймається як певний порятунок для «хворої душі» та характеризується своєрідною угодою між лікарем і пацієнтом. Ідеться про те, що лікар не лише зцілює фізично, але й турбується про душу пацієнта, адже вважається, що хвороба вражає не лише тіло, але й проявляє приховані моральні й духовні вади. Серед подорожан значно зростає кількість одиноких жінок, які сприймають поїздку на курорти за спосіб емансипації та використовують можливість мандрувати, пізнавати інші, зокрема екзотичні краї, звільняючись від сімейних обов’язків, насолоджуючись свободою і вільним життям [3].

Курорт — місце гетеротопне, він, з одного боку, є інакшим у порівнянні з нормальними умовами, з іншого — місцем викличним, по-своєму утопічним, адже тут умови складаються «райськи-монотонні», як відгукувалася Леся Українка. Як гетеротопія, таке місце є реальним і позачасовим, оскільки його мета — висмикнути з течії буденного часу та створити ідеальні умови для оздоровлення й задоволення. Природа санаторійного часу — хронологічна монотонність, незмінність ритму; тут час ніби зупиняється й розгортається по-іншому. Однак, попри це, курорт сповнений різних темпоритмів, адже кожен, хто приїздить сюди, привозить свою історію, пам’ять, свої часові фази. Просторово санаторій також локалізовано й ізольовано в певному місці, але в ньому відбувається постійний броунівський рух відпочивальників, розподілений між приїздом і від’їздом, між окремими місцями: бюветом, їдальнею, процедурними кабінетами,