Читати книгу - "Живи і дай померти, Ян Ланкастер Флемінг"

Бонд розрахувався і, зійшовши донизу, зустрівся з Лейтером у вузькому холі.

Вони вийшли на вулицю, шукаючи очима таксі.

— Це вартувало мені двадцять баксів, — пояснив Лейтер, — але я таки дізнався, що він сьогодні завітає в «Боун-Ярд»42 — крихітний заклад на Ленокс-авеню. Зовсім поруч із його головним лігвом. Там «запалює» найгарячіша стриптизерка — дівчина на ім’я «Джі-Джі Суматра». У «Боун-Ярді» вип’ємо щось і послухаємо піаніно. Вийдемо звідти о пів на першу.

Великий комутатор лише за кілька кварталів од них не подавав жодних ознак життя. Двох білих зустріли й провели їх у «Шуґар Рейз», вели у «Матінку Фрезьє» і в танцзалі «Савой». Опівночі їх засікли при вході у «Йє-мен». О пів на першу телефонний дзвінок сповістив про їх вихід звідти, і комутатор знову затих.

«Містер Біґ» телефоном зв’язався з розпорядником «Боун-Ярду».

— За п’ять хвилин до вас зайдуть двоє білих. Посадіть їх за столик «Зет».

— Слухаю, пане шефе! — озвався метрдотель. І поспішив через увесь танцмайданчик до столика справа, відокремленого від решти залу широкою колоною. Той був поруч із кухнею, однак звідтіля добре проглядались оркестр і паркет для танців.

За столиком сиділо четверо: двоє чоловіків та двійко дівчат.

— Вибачте, друзі, — сказав метрдотель, — але сталася помилка. Виявилося, що цей столик замовлений: репортери з міста.

Один із чоловіків почав сперечатися.

— Ходімо, приятелю, — рішуче озвався розпорядник. — Лофті, проведи відвідувачів до столика «Ф». Випивка за рахунок закладу.

— Семе, — звернувся він до іншого офіціанта, — прибери тут усе і сервіруй столик на двох.

Четвірка покірно ретирувалася, умиротворена перспективою випити на дурняка.

Розпорядник поставив на столик «Зет» табличку «Замовлено», уважно оглянув його і повернувся на свій пост при вході — зі схемою розташування столиків та великою завісою на дверях.

«Містер Біґ» телефонував ще двічі. Один зі дзвінків був для ведучого програми.

— Наприкінці виступу «Джі-Джі» вимкніть світло.

— Слухаю, пане шефе! — запопадливо озвався той.

Інший дзвінок був призначений чотирьом неграм, які грали у кості внизу, на першому поверсі. Детальна розмова з ними тривала довго.

Столик «Зет»

О дванадцятій сорок п’ять Бонд і Лейтер розрахувалися з таксистом і зайшли в нічний клуб під вивіскою «Боун-Ярд», що сяяла фіолетово-зеленими неоновими вогнями. Їх оглушив глухий гуркіт, а в ніс ударив солодкувато-кислий запах, коли вони, піднявши важку завісу при вході, протиснулися крізь обертові двері всередину. Очі дівчаток-гардеробниць заклично зблиснули.

— Ви замовляли столик, сер? — поцікавився метр­дотель.

— Ні, — відповів Лейтер. — Але ми не проти посидіти й біля стійки бару.

Метрдотель поглянув на схему розташування столиків. Здається, він не міг вирішити, куди їх посадити. Нарешті рішуче тицьнув олівцем кудись у кінець плану.

— Ця компанія не прийшла. Не думаю, що можу тримати столик зарезервованим увесь вечір. Тож сюди, будь ласка.

Несучи схему високо над головою, він провів їх довкола пар, які витанцьовували. Відставивши один зі стільців, прибрав зі столу табличку «Замовлено».

— Семе, — прикликав офіціанта розпорядник, — обслужи цих жентльмунів.

І пішов собі.

Вони замовили віскі зі содовою та сендвічі з курчам.

Бонд втягнув носом повітря.

— Марихуана, — прокоментував.

— Більшість із тих, хто розуміється в цьому, курить сигарети з марихуаною, — відгукнувся Лейтер. — В інших закладах це заборонено.

Бонд роззирнувся. Музика урвалася. Маленький оркестр із чотирьох музикантів — кларнет, контрабас, електрогітара і барабан — вийшов з кутка навпроти. Дюжина парочок, пританцьовуючи, попрямувала до своїх місць, і скляна підлога танцзалу, підсвічена червоним, почорніла. Натомість гострі промені світла, спадаючи згори, висвітлили схожі на футбольні м’ячі химерні скляні кулі, котрі висіли уздовж стін. Вони мінилися відтінками золотистого, блакитного, зеленого, фіолетового та червоного. Коли промені потрапляли на кулі, ті спалахували, мов розмаїті сонця. Химерне світло відбивалося на стінах, пофарбованих у чорний колір, і на спітнілих ебеново-чорних обличчях відвідувачів. Часом щоки чоловіків, котрі сиділи під різними променями, були різної барви: скажімо, ліва щока зеленою, а права — червоною. За такого освітлення неможливо розрізнити обличчя — хіба що будучи зовсім поруч. Помада на губах деяких дівчат перетворювалась із червоної на чорну; один бік обличчя горів теплим, живим вогнем, а інший лякав кольором ожилого мерця.

Усе довкола було блідим і моторошним — наче сам Ель Греко намалював при місячному світлі в палаючому від громовиць місті розриту могилу43.

Приміщення клубу було не надто великим — розмірами приблизно у шістдесят футів. Однак у ньому стояло десь із п’ятдесят столиків, тож відвідувачі були напаковані, мов оливки в банці. Було душно, і в повітрі стояв густий дим та солодкувато-грубий запах двох сотень негритянських тіл. Шум просто неймовірний — суміш приглушеної, швидкої і невиразної гарлемської говірки людей, котрі «відривалися по повній», що раз у раз перебивалася вибухами реготу, різкими викриками та істеричним хихиканням; чутно було голосне перегукування через увесь зал:

— Свят-тий Ісс-усе, глянь-но лише, хто тут!

— Де ти пропадала, бебі?

— Єзус Маріє! Та це ж Пінкус! Привіт, Пінкусе!

— Ходімо вип’ємо...

— Буде не так... Буде по-моєму... кажу ж тобі! — чутно лункий ляпас.

— Де Джі-Джі?.. Ну ж бо... Джі-Джі!.. Сміливіше скидай своє шмаття!

Час від часу хтось із відвідувачів — хлопець чи дів­чина — вибігав на танцмайданчик і вигопкував якийсь шалений джайв, а друзі оплесками відбивали сміливцеві ритм. Потому лунали свист і тупіт ніг, улюлюкання. Якщо солісткою була дівчина, то їй горлали: «Роздягнися! Роздягнися! Роздягнися»! або «Вшквар як слід, бебі! Давай! Давай!»

І тоді на танцмайданчик виходив розпорядник та під невдоволені чи глузливі викрики замітав підлогу.

На чолі Бонда зарясніли крапельки поту. Лейтер подався вперед і, склавши долоні рупором, крикнув йому в самісіньке вухо:

— Тут три виходи! Один спереду! Є ще з кухні й за оркестром!

Бонд кивнув. Тієї миті це було не так уже й важливо. Лейтер звик до такого, а от Бонд нарешті зміг зблизька розгледіти матеріал, з котрим працював «Біґ Мен» — ту «глину», з якої той виліплював усе, що хотів. Нарешті те, про що він дізнався з лондонських та нью-йоркських досьє, ставало плоттю і кров’ю. Навіть якщо би вечір закінчився просто зараз і їм не поталанило побачити «Біґ Мена», то й тоді ознайомлення зі справою було б, на думку Бонда, достатнім. Він відпив добрячий ковток віскі. Прозвучали оплески. На сцену вийшов ведучий — високий негр у бездоганному фракові з червоною гвоздикою в петельці. І став, здійнявши руки. Самітний промінь прожектора вихопив його з темряви. Усе інше довкола поглинула пітьма.

Запала тиша.

— Друзі! — звернувся ведучий до публіки, зблиснувши двома