Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

Головою родини вважався пан Гірнек, та насправді він, як і вся їхня сім’я, покірно слухався своєї дружини. Справжнє втілення материнської турботи — широкоплеча, пишногруда, — вона сновигала туди-сюди, мов корабель під попутнім вітром, то регочучи, то кленучи на всі заставки своїх чотирьох синів-шибайголів. Старші Якубові брати — Карел, Роберт і Альфред — успадкували тілисту фігуру від матері: коли вони наближалися до Кіті, дівчинка мовчки бокувала, налякана їхнім зростом, силою й гучними голосами. А сам пан Гірнек скидався радше на Якуба: маленький, худорлявий, із зморшкуватим обличчям, що нагадувало Кіті перезріле яблуко. Він курив криву горобинову люльку, від якої всією оселею клубочився солодкавий тютюновий дим. Якуб дуже пишався своїм батьком.

— Він чудовий майстер! — казав хлопчина Кіті, коли вони відпочивали вдвох під деревом після гри в квача. — 3 пергаментом та шкірою він творить справжні дива! Якби ти бачила оті крихітні збірочки заклять, над якими він працює останнім часом! Він оправляє їх у золоту філігрань у старочеському стилі, зменшуючи її до найдрібнішого розміру. Він робить малесенькі фігурки тварин чи квіточки, а тоді вправляє в них шматочки слонової кістки чи самоцвіти. Ніхто, крім тата, цього не вміє!

— Ці книжечки, мабуть, коштують цілого капіталу, — зауважила Кіті.

Якуб виплюнув билинку, яку саме жував.

— Ти, напевно, жартуєш, — сумно відповів він. — Чарівники платять татові менше, ніж коштує його робота. Йому ніколи не платили по заслузі. Тому ми отак і животіємо. Ось поглянь! — він кивнув на будинок із розхитаним ґонтом на даху, з перекошеними брудними віконницями, з облупленими дверима на веранді. — Гадаєш, нам личить жити в такій халупі? Краще не бренькай!

— Ну, вона все-таки більша за наш будинок, — заперечила Кіті.

— Палітурня Гірнеків — на другому місці в Лондоні. Більший за нас хіба що «Ярослав». Але ж які в них убогі вироби — простенькі шкіряні палітурки до щорічників та довідників! Нічого цікавого! А в нас — вишукана робота, справжнє мистецтво! Ось чому стільки чарівників приносять до нас оправляти свої найкращі книжки. Вони полюбляють розкіш! Минулого тижня тато зробив палітурки з пентаклем, викладеним з діамантів. Смаку ніякого, але ж замовниці так хотілося!

— Чому ж чарівники не платять твоєму татові як слід? Хіба вони не бояться, що він працюватиме гірше?

— Мій тато надто гордий для цього. До того ж йому просто нікуди подітися. Він мусить слухатись чарівників, бо інакше нас закриють, а палітурню віддадуть комусь іншому. Не забувай — ми ж чехи, підозрілі чужинці! До нас немає довіри, хоч Гірнеки живуть у Лондоні вже півтора століття.

— Як це?! — обурилася Кіті. — Сміх та й годі! Звичайно, вам вірять! Інакше б вас тут-таки викинули з країни!

— Нас терплять, бо чарівникам потрібна наша праця. Але тепер, через оті всі халепи на материку, вони пильнують, щоб ми не пристали до шпигунів. За татовою майстернею щодня стежить куля, і за Карелом та Робертом теж. Останні два роки до нас чотири рази приходила поліція. Цілий дім догори дном перевертали. Бабуся тоді саме купалась, то її так і витягли надвір у бляшаній ванні.

— Який жах! — Кіті підкинула м’ячик у повітря й схопила його, витягши руку.

— Еге ж. Ось тобі й чарівники. Ми їх ненавидимо, та що нам робити?.. А ти чого губу прикусила? Щось трапилося?

Кіті негайно облишила кусати губу.

— Ні, я просто подумала: ось ви ненавидите чарівників, але ж уся ваша родина їх підтримує! І твій тато, й твої брати працюють на них у майстерні. Вся ваша робота йде їм тільки на користь! А вони так гидко з вами поводяться! Хіба це чесно? Може, твоїй родині краще зайнятися чимось іншим?

Якуб сумно посміхнувся:

— Тато каже: найбезпечніше — пливти за акулячим хвостом. Ми робимо чарівникам усякі цяцьки, а вони й радіють. А поки вони радітимуть, нас не чіпатимуть. А якщо ми не догоджатимемо їм, що тоді? Вони просто зжеруть нас! Ну, ось, ти знову насупилася...

Кіті не подобались такі міркування.

— Якщо ви не любите чарівників, то вам не слід на них працювати! — переконано сказала вона. — Це ж непорядно!

— Що-що? — Якуб копнув її спересердя. — Хто б тут балакав! Хіба твої батьки не працюють на них? Усі працюють! Іншого виходу просто немає — зрозуміла? Якщо ти не працюватимеш на них, до тебе вночі завітає поліція — або й хтось гірший — і бувай здорова! Іншого виходу, кажу тобі, просто немає! Чи ти гадаєш, ніби все-таки є? То скажи!

— Мабуть, і справді немає...

— Отож-бо й воно. Хочеш жити — працюй на них, і квит.

5

Трагедія сталася, коли Кіті було тринадцять років.

Літо було в розпалі. Почалися канікули. Сонце вигравало на дахах будинків, щебетали пташки, кімнати осявало вранішнє світло. Батько мугикав пісеньку біля дзеркала, доправляючи краватку. Мати залишила доньці на сніданок у холодильнику заморожену булочку.

Якуб завітав до Кіті рано-вранці. Вона відчинила двері, й хлопець привітно махнув їй кашкетом.

— Крикет! — вигукнув він. — Чудовий день для тренування! Ходімо до парку. Зараз усі на роботі, нас звідти ніхто не ганятиме.

— Гаразд, — відповіла Кіті. — Тільки, цур, я подаватиму перша! Зачекай-но, я взуюся...

Парк простягався на захід від Белгема, збоку від фабрик та крамниць. Починався він із звичайнісінького пустища, захаращеного цеглою, бур’янами й шматками колючого дроту. Якуб з Кіті, як і численні інші тутешні дітлахи, частенько гралися там. Та якби ви пройшли трохи далі й перебралися старим металевим мостом через залізницю, то побачили б приємніше видовище: розложисті буки, тінисті алеї, розкидані серед густих зелених газонів ставки зі зграйками диких качок. За парком проходило широке шосе, а далі стояв ряд великих будинків за високими мурами, де, поза всяким сумнівом, мешкали чарівники.

Простолюд у цій частині парку не шанували: по дитячих майданчиках розповідали історії про дітей, які наважувались зайти туди й більше не поверталися додому. Кіті не дуже вірила в ці побрехеньки: вони з Якубом кілька разів переходили міст і діставалися аж до ставків. Одного разу якийсь ошатний добродій з чорною бородою