Читати книгу - "Шуанська балада, Вальдемар Лісяк"

Проблема полягала в тому, що цей селянин, вибачте – "генерал-губернатор Бретані" – замість того, щоб стікати кров’ю у своїй "губернії" за Бурбонів із вдячності за надані йому ласки, продовжував із селянською впертістю наполягати на від’їзді цих Бурбонів в бретонське пекло. Оточення герцогів настійно радило їм відмовитися від цієї ескапади. Одного разу один з емігрантських "куртизанів" запитав Жоржа:

- Ви закликаєте герцога поїхати до Бретані, але чи можете ви гарантувати йому життя?

- Ні, але я можу гарантувати йому честь! — сердито відповів шуан.

Це вже був виклик. Граф д'Артуа засоромився і заговорив про від'їзд. Його оточення охопила паніка, до Мітави був надісланий терміновий лист з проханням до Його Величності заборонити Його Королівській Високості, його братові, ризикувати власним життям. Він включав такі речення: "Месьє Кадудаль не говорив ні про що, крім боротьби, відколи прибув два місяці тому. Це людина, до якої не можна дійти через здоровий глузд... Месьє (граф д'Артуа – В.Л.) хоче поїхати до Бретані. Це мрія, до якої він часто повертається, але було б краще, якби Жорж не був поруч з ним. Ми працюємо над тим, щоб віддалити Кадудаля…". Безсумнівно, було б краще, якби месьє "генерал-губернатор Бретані" пішов у відставку, але як це зробити?… А Жорж не мав наміру доживати віку серед цих галантних кавалерів. Нарешті він зрозумів, що не отримає від них допомоги. Він дійшов до кінця одного зі шляхів своїх ілюзій. І коли він зробив це, він вступив на інший. Це привело його на вулицю Сен-Джеймс, до резиденції британського кабінету. Так почалася нова, безпрецедентна полеміка – кабінетні та за обіденним столом перемовини зі знаменитостями англійської політики, міністрами та прем’єр-міністрами: Уіндемом, Піттом, Гренвілем. Вперше в історії уряд імперії прийняв звичайного селянина як видатного державного діяча, якого сановники, що вели з ним переговори, і посміхалися йому, вважали за дорожнього розбійника, тільки в більшому масштабі. Але наскільки це було необхідно - хто краще, за такого відчайдушного "розбійника", міг би викликати бонапартистський хаос у країні і диверсії в тилах армії в той час, коли Франція готувалася до чергової битви з Австрією?

Саме на це майбутнє протистояння в Європі покладалися головні надії роялістів і англійців. Габсбурги хворіли поразками, завданими їм Наполеоном у 1796-1797 роках в Італії, і все ще палали словами, які корсиканець плюнув їм в обличчя під час угод про перемир’я: "Ваша монархія — стара повія, звикла до того, що всі її є…!". Під час перебування Бонапарта в Єгипті за "золото Пітта" вони реконструювали могутню армію і відвоювали Італію. А тепер, навесні 1800 року, ситуація така: австрійці мають намір вдертися до Франції двома арміями, так званою німецькою через Ельзас та італійською через Швейцарію. Німецьку армію, за наказом Консула, має зупинити генерал Моро (так, той самий Моро, якому більше десяти років тому школяр Кадудаль надіслав листа, висловлюючи солідарність з побиття дворянства), а Італію Бонапарт залишив для себе. Там австрійці розпочали загальний і – поки що – переможний наступ. Вже в квітні британська розвідка повідомляла, що корсиканець будь-якого дня покине Париж і відправиться на фронт. І в цьому була суть.

2 травня Кадудаль представив свій план кабінету Пітта. 15 травня план затвердили. Сценарій був такий: під час відсутності Бонапарта в Парижі "на запрошення" (яке гарне й універсальне слово) французьких роялістів один трьох-чотирьохтисячний британський десант висадиться на острові Уа. У цей же час бретонці почнуть битися і разом з англійцями (або — назвемо річ по імені — із загарбниками) рушать до Парижа, де Агентство Гайда де Невіля почне захоплювати столицю, користуючись настроями цивільних і військових сановників, які не бажають "тирана". Операцію призначили на середину червня.

Жорж, звичайно, вимагав іншого - прибуття Бурбона на французьку землю. Англійці підтримали його позицію, і роялістський двір більше не міг їй протистояти. Зі сльозами на очах вони почали готувати Й.К.В. графа д'Артуа до від'їзду...

3 червня Кадудаль висадився на острові Уа. Республіканські війська, розташовані неподалік, намагалися перешкодити йому висадитися на узбережжі Бретані, але - після тривалого обміну вогнем між кораблями та узбережжям - вони були відтіснені шуанами, які швидко зосереджувалися. Свого ватажка вони зустріли вибухом дикої радості й зникли з ним у лісах. Новий командувач Західною армією генерал Бернадотт після тридцяти шести годин форсованого маршу з чотирма тисячами солдатів найшов берег порожнім.

Виконуючи наказ Лондона, 14 червня 1800 року Гедеон зібрав командирів своїх легіонів у Сен-Жан-Бревалі, роздав бочки з порохом і гроші й оголосив, що акція почнеться будь-якої миті. Сигналом стане поява англійських десантних кораблів. Вони не з'явилися. Це було неможливо, бо історія перетворила поєдинок між "сліпим воїном" Гедеоном і "корсиканським карлом" Бонапартом у дивний концерт, сповнений тонів, які так ідеально, навіть зловмисно збіглися в часі. Ось ще одна, одна з найдивовижніших: саме того самого дня, 14 червня 1800 року, по той бік Альп, уся будівля повстання, яку з таким трудом зводив Кадудаль, отримала стусана від Бонапарта й завалилася. як картковий будиночок!

Щоб пояснити це, нам потрібно на мить повернутися в минуле. Готуючись до війни проти Австрії, Наполеон опинився у надзвичайно важкому становищі. Він знав, що ніхто інший, крім нього, не зможе перемогти італійську армію Габсбургів, але він також знав, що не повинен покидати Париж, бо саме цього чекають англійці та ціла купа його фальшивих слуг (Фуше, Талейран, Лебрен, генерали, а також Карно, Лафайєт, Сійес та інші), серед яких були й ті, хто підтримував таємні контакти з Бурбонами. Під тиском ситуації він вирішив здійснити великий блеф, заснований на шаленій гонці з часом. 5 травня він оголосив, що залишає Париж на кілька днів, щонайбільше на п'ятнадцять, і що за найменшої тривоги повернеться"зі швидкістю блискавки". 6 травня о четвертій ранку він сів у карету, сьомого приєднався до армії в Діжоні, дванадцятого добрався до Лозанни, потім - на повний подив ворогів - замість того, щоб об'їхати Альпи, перевів свої війська через перевали вздовж шляху Ганнібала і вранці 14 червня 1800 року зіткнувся з австрійцями біля крихітного села Маренго (Північна Італія). Помиляються ті, хто вважає, що доля Італії і цієї війни вирішилася в битві при Маренго. Там вирішувалася доля Наполеона — якщо він програє, у нього не буде причин повертатися до Парижа. Хіба що він хотів би бути заарештованим, бо Париж уже був би