Читати книгу - "Шуанська балада, Вальдемар Лісяк"

барка, на яку вони сіли після опівночі, з труднощами пробиралася крізь темряву й бурхливу воду. І, можливо, саме ця пекельна ніч, ці хмари на темно-синьому небі без зірок, темрява, вітер і плескіт хвиль позбавили Гедеона найглибшого, відчайдушно мудрого роздуму, який розкрив правду його життя. Він раптом смикнув свого сплячого товариша, розбудив його і запитав:

- Знаєш, що ми маємо порадити королю, коли він повернеться на престол?

- Ні, друже.

- Ми йому скажемо, що найкраще, що він може зробити — це розстріляти нас, бо ми, знаєте, вічні змовники.

Саме так. Це була наймудріша думка, яку Жорж коли-небудь висловлював у своїй кар’єрі, настільки мудра, що, здавалося, вона стосувалася слів Марти Ґрем: "Усі люди геніальні, але більшість із них лише на короткий час". Принаймні, набагато мудріше, ніж де Невіль і йому подібні могли сказати на цю тему. І яка ж жахливо меланхолійна.

Тож він усвідомлював, але "лише на дуже короткий момент". Вірніше, тільки в цю одну мить він зміг сформулювати те, що вже знав з часів зустрічі з Бонапартом і що відтоді назавжди залишиться в його підсвідомості: він був бандитом-найманцем на службі у ворогів своєї країни. , а тому зрадником! Бо нарешті після зустрічі в Тюїльрі виявилося, що причини для повстання зникли – Наполеон відновив у Бретані повну свободу віросповідання і відразу після приходу до влади наказав припинити багаторічну кампанію переслідувань духовенства, руйнування традицій тощо. Що залишилось? — бажання реставрації Бурбонів. Але переважна більшість народу любила Бонапарта, а Бурбонів зневажала і зовсім не бажала їх повернення. Отже, змова вже не проти Республіки, а проти народу. Більше того, чи справді він хотів Бурбонів, а точніше, влади в Бретані, для якої роялізм був чудовою опорою? А може, він просто хотів вічної активності зі зброєю в руках, наркотичної напруги, постійного руху в політичному просторі, у конспірації, що стало для нього біологічною потребою? Всупереч зовнішньому вигляду, внутрішньо він був таким же складним, як і будь-хто інший. І навіть якщо він підсвідомо усвідомлював дрібність проголошених ним ідеалів, то на практиці до самої смерті не переставав кричати: "Vive le Roi!". Цьому сприяло багато чого, бо навіть із цим криком на вустах його чекає ще не одна метаморфоза... "Vive le Roi!". Хай живе король - або нехай король Франції повернеться за британське золото - очевидно, не бачив, яке воно брудне. Зрештою, він був "сліпим воїном".

І ще одне. Можливо, якби Наполеон поставився до нього краще, всього цього б не сталося. Але, відштовхнутий Бонапартом, Кадудаль зміг упасти лише в протилежну траншею, ту, з якої він вийшов йому назустріч, назад, в обійми Бурбонів. Іншої альтернативи не було. Крім усіх попередніх, був ще й мотив особистої помсти.

У Лондоні його знову зустріли як героя, навіть тепліше, ніж раніше, адже він "подивився в очі звірю!". Бенкети, компліменти, весь двір Його Високості графа д'Артуа схиляється перед селянином. Знову той же цирк на честь "безстрашного генерала Жоржа". З далекої Мітави Людовик XVIII посилає йому подячного листа. Нарешті апогей - урочисте призначення шуана... генерал-губернатором усієї Бретані! Прояв політичної мудрості, яку не зміг продемонструвати Бонапарт? Жарти в сторону — Кадудаль, можливо, був сліпим, але він не був ідіотом і, окрім того факту, що його "посада" лестила його гордості, він знав, як легко було зробити селян губернаторами земель, якими ти не володієш.

Ось так боягузливі, накачані блакитною кров'ю і британським золотом (в Європі його називали "золотом Пітта") негідники танцювали смішну сарабанду навколо селянського сина, сподіваючись, що він переможе для них по той бік Ла-Маншу. Він уже був єдиним із відомих ватажків роялістів (після смерті Фротте), хто вижив — єдиним великим гладіатором, який у них був.

Звичайно, також робилися спроби відшліфувати його та створити "aux façons mondaines"[5]. Мереживо, жабо, модна трость, манери. Щотижня новий наряд. Це йшло навіть добре. Нарешті він сам почав влаштовувати "звані обіди", під час яких — за підказкою товариства — розповідав про свою "зустріч із чудовиськом". Міцна п'єса, не вистачало лише білетера на вході. Проте продавати квитки на ці "виступи" не було потреби, оскільки Кадудаля підтримував британський уряд — йому платили щоденну зарплату! Треба знати історію Бретані, щоб зрозуміти цей знак оклику. Бретонець у Лондоні! Протягом сотень років бретонські корсари прославляли свою країну, воюючи на морях і океанах проти британського флоту, а на узбережжі Ла-Маншу вони були живим укріпленням проти Альбіону. Він виріс серед їхніх пам'ятників і пісень про них. Яким би сліпим не був цей "сліпий воїн", в певний момент він відчув збентеження.

Так це і сталося. Від збентеження до гніву Жоржу було лише один-два кроки. Одного разу він з сарказмом зауважив Його Королівській Високості графу д'Артуа, що того досі ніколи не бачили на полі бою. Двір був приголомшений - ніхто ніколи не наважувався сказати такі слова в обличчя Його Високості. Відтоді відносини почали псуватися. Товариство втрачало свій початковий ентузіазм у хвалі "безстрашного генерала Жоржа", а він сам з кожним днем ​​набирав сміливості. Одного разу він зустрів сина графа д'Артуа, герцога Беррі, який гуляв Гайд-парком в оточенні прекрасних дам.

- Чи не краще було б, мій герцог, воювати в країні, разом з нами?

На запитання той нічого не відповів, але Наполеон зробив це раніше за нього, сказавши про таких, як він: "Навіщо шукати погони на полі бою, коли їх можна отримати в бальній залі?". Наступного дня граф д'Артуа згадав сцену в парку:

- Ти бачив герцога де Беррі вчора, Жорже?

Якщо принц розраховував, що Кадудаль почне виправдовуватися, він помилявся, бо почув:

- Так, монсеньйоре, і я не міг утриматися від висловлення жалю, що він проводив час у такому нікчемному товаристві, а не керував повстанням!

Морбіанець сказав це дратівливо різким, майже зухвалим тоном, а потім один із присутніх придворних лизоблюдів, пан де Віомесніль, вигукнув:

- Коли мсьє герцог де Беррі побажає висадитися в Бретані, достатньо лише його появи, щоб підірвалися усі серця й руки!

На мить запанувала тиша, а переляканий двір спостерігав, як Жорж почав задихатися від люті, його руки тремтіли, а кулаки стискалися, обличчя почервоніло, вени на скронях випирали, а очі палали. Раптом з його вуст зірвався страшний рев:

- То чому ж він не висаджується?!!!...

Почувся звук падаючого тіла - вдарений хвилею крові, велетень упав на