Читати книгу - "Твоя некохана дружина, Юлія Бонд"

Мабуть, монохромна картинка на моніторі пробирає Ольховського до глибини душі. Він, як зачарований, сидить на стільці та очей не зводить з монітора, а там уже видно ніжки та ручки, на які показує лікар-узист.

– А коли нам скажуть стать дитини? – з нетерпінням цікавиться Богдан.

– У двадцять тижнів, на другому скринінгу, – пояснює лікар, а Ольховський хоче запитати ще щось – видно за його поглядом, але стримується.

Почувши від лікаря, що з дитиною все добре, що вона розвивається згідно з термінами та без відхилень, я полегшено видихаю, та й майбутній батько теж. Дивно ось так – знаходитись поруч один з одним. Я не кликала Богдана до лікарні, але цього й не треба, як виявилось. Здогадуюсь, звідки ростуть ноги. Без тітки Люби не обійшлося. Не скажу, що Ольховський дуже дратує своєю присутністю, але й радості від нашої зустрічі я не відчуваю.

Обстеження завершується, я витираю сухою серветкою залишки гелю на животі та поспішаю опустити донизу край блузки. Без одягу мій округлий живіт вже трохи помітний, його не сплутаєш ні з чим іншим, а от у блузці – ні. На моїй роботі, крім наближених колег, досі не знають про вагітність.

Перед тим як зачинити двері з того боку, дякую медикам за виконану роботу. А Богдан як галантний кавалер відчиняє переді мною двері в кабінеті та пропускає вперед.

– Ух ти, я й подумати не міг, що він там такий маленький, – на емоціях видає Богдан, коли ми опиняємось у лікарняному коридорі.

– Вона, – поправляю, а Ольховський веде бровою, мовляв, нічого не зрозумів: – Я відчуваю, що то донька.

Так, знаю, звучить не переконливе, але моє материнське серце на одній хвилі з крихіткою. Я не повинна помилятися. Мені навіть снилося моє маля. Та що там снилася, я його сьогодні, як побачила на моніторі, так і зрозуміла: всередині мене росте моя маленька принцеса.

Скосивши погляд на мій живіт, Ольховський дивиться якось підозріло. І коли я вже чекаю від нього незрозуміло чого, він шокує своїм несподіваним проханням.

– А він… тобто вона, – киває на живіт, – уже ворушиться?

– Поки що ні.

– Можна торкнутися, Улю? Ну в сенсі, чи можна доторкнутися до живота?

Відчувши легкий шок, я все ж таки даю згоду доторкнутися до мого живота. І коли велика долоня Ольховського несміливо опускається на живіт, прислухаюся до внутрішніх відчуттів. Ні, нічого не відчуваю.

Я думала, він тільки раз доторкнеться і відразу прибере свою руку, але ні. Натомість Богдан гладить живіт, водячи долонею вгору-вниз.

– Думаю, вже достатньо, – тактовно натякаю, що мені вже стає ніяково.

Залишивши коридор, ми йдемо до сходів мовчки. А опинившись на вулиці, я жадібно ковтаю свіже повітря, приходячи до тями після лікарняного запаху. Хто б що не казав, але всі лікарні однаково погано пахнуть. Ця суміш ліків з якоюсь хлоркою, якою миють підлогу та дезінфікують все навколо, просто в легені в'їдається.

– Ти обідала сьогодні? – цікавиться Богдан, шокуючи мене в черговий раз. Якось багато для одного дня, але, схоже, Ольховський сповнений сюрпризів, як чарівна скриня у фокусника.

– Ні.

– Тоді дозволь запросити тебе до кафе.

Дурна усмішка розповзається на обличчі Ольховського, а я дивлюся на нього і не можу зрозуміти, що він від мене хоче. Звідки все це береться. Приперся на УЗД, коли його не кликали, попросив дозволу доторкнутися до живота, а тепер у кафе запрошує. Невже дядько знову на нього натиснув? Та ні ж, Ігор Іванович би не посмів, адже обіцяв, що не наполягатиме на нашому шлюбі.

– Улю, ти нічого такого не подумай. Я просто хочу пообідати разом, – пояснює Богдан, зрозумівши, що я зовсім не в захваті від його несподіваної уваги.

– Навіщо тобі все це потрібне, Богдане? – не конкретизую, адже Ольховський не дурень і точно розуміє, про що я зараз.

– Та ні за чим. Просто ти вагітна і, як виявилось, ще не обідала. Я хочу скласти тобі компанію. Улю, не шукай каверзи там, де її нема. Просто дозволь трохи подбати про тебе, ти ж мати моєї майбутньої дитини.