Читати книгу - "Заборонене кохання: я тебе знищу, Джулія Ромуш, Ольга Ялiтовська"

І, як і раніше, нічого не сталося. У ванній було темно і тихо. Відкривши очі, я зрозуміла, що і це приміщення було зовсім безлюдне. Куди ж, чорт візьми, він подівся? Де всі? Складно було повірити, щоб у такому великому будинку не було ні душі.   

Проте все виявилося саме так. Я почала судомно бігати по коридору, відкриваючи кожні двері, які попадалися на очі мені. Я кричала, кликала на допомогу, погрожувала і плакала, але ніхто так і не з'явився.   

Будинок виявився триповерховим, просторим і безлюдним. У загальній складності я нарахувала сім кімнат, вітальню, величезну кухню і шість ванних кімнат. Рівно як і в тій кімнаті, в якій я сьогодні прокинулася, вікна більшості займали практично всю стіну і простягалися від стелі до підлоги, відкриваючи прекрасний вид на гори. І цей вид не віщував мені нічого доброго. Навколо не було ні ознак, ні навіть найменших натяків на цивілізацію. Ліс, ліс, гори, гори...   

Вже зовсім не соромлячись свого виду, я вільно пересувалася по дому, детальніше розглядаючи кожну кімнату, навіть не сподіваючись когось зустріти. У кожній з них я шукала стаціонарний телефон і пробувала відкрити вікна, навіть в тих, що розташовувалися на третьому поверсі. Безрезультатно.   

За дві години, що я провела в спробах безрезультатної втечі, я зрозуміла, що на тлі схожого інтер'єру решти шести кімнат, та, в якій сьогодні прокинулась я, мабуть, була хазяйська. Вона вирізнялася великими розмірами та наявністю деяких особистих речей чоловіка, який у ній проживав і чимось ще, що не відразу впадало в око.   

В принципі, вид однієї кімнати нагадував іншу, і відрізнялися вони хіба що кольором стін, хоча, іноді були присутні деякі деталі, яких не було в інших кімнатах. Наприклад, в кімнаті на третьому поверсі я виявила дуже велике і красиве дзеркало на весь зріст, одягнене в раму з червоного дуба. Проходячи повз нього і прямуючи до вікна, я спочатку навіть злякалася руху, але потім зрозуміла, що у відбитті рухалася я сама. Підійшовши до дзеркала ближче, я стала розглядати свій зовнішній вигляд і виглядала я, м'яко скажемо, не дуже. Волосся сплутане, розмазана туш, губи червоні й потріскані від нескінченних поцілунків, а шкіра на обличчі горіла і лущилася від зіткнень з чоловічою неголеністю.   

Коли мій погляд спустився трохи нижче, з-під копиці пожмаканого волосся я розгледіла синці. Поки що вони були схожі на багряні плями, яких я нарахувала близько п'яти. І скоро, дуже скоро вони стануть нагадувати повноцінні синці. Судомно відсунувши комір футболки, я простежила за доріжкою почервонілої шкіри. Ними було посипано все моє тіло, починаючи від шиї та закінчуючи внутрішньою поверхнею стегна.  

Я смутно пам'ятала події ночі, крім того, що вона була дуже пристрасною і дуже довгою, а мої сьогоднішні знахідки лише підтвердили мої найгірші припущення. На те, щоб приховати ці почервоніння і синці, потрібно тонна тонального крему. На щастя, зараз всі ходили у светрах, сорочках або лонгселерах, тому руки, живіт і все, що знаходилося нижче, було не складно сховати. Але як, чорт візьми, я могла з'явитися на роботі в такому вигляді, ніби відібрала у Санти Клауса різдвяну гірлянду й обернула її навколо шиї?! Ці мітки на моєму тілі мені здавалися клеймом, а я відчувала себе так, немов була чиєюсь власністю. Як же мене це дратувало!   

Я - Олівія Вьен, була зараз немов птах в золотій клітці, без одягу, телефону і можливості вийти. В цю хвилину я вже починала потроху ненавидіти людину, яка замкнула мене тут. З кожною секундою я все більше і більше шкодувала про минулу ніч, вона була однією з моїх найбільших помилок.   

Раптово мої думки перервав приголомшливий шум, який лунав з боку вікна. На мить мені здалося, що хтось трощить все навколо. Я злякалася, це було дійсно страшно: пустельний будинок, похмура, гнітюча погода і незрозумілі звуки, що доносилися зовні. На вулиці відбувалося щось незрозуміле, і мене огорнув моторошний страх.   

Від несподіванки я присіла на підлогу, немов очікуючи того, що на мене впадуть стіни або стеля, але нічого такого не сталося. Почекавши кілька хвилин і переконавшись в тому, що мені нічого не загрожує, я почала повільно вставати й озиратися по сторонах. У кімнаті нічого не змінилося і з якогось боку ця неясність мене турбувала. Такий гучний звук, що нагадує зрив, просто не міг не залишити після себе хоч якихось руйнувань. Набравшись сміливості, невпевненим кроком я попрямувала в сторону шуму.