Читати книгу - "Крило метелика (частина 1), Кіра Леві"

— Добре, — тихо погодився Микита і, обійнявши мене за плечі, підтяг до себе і торкнувся обвітреними губами ніжним, прощальним поцілунком.

Це був цнотливий поцілунок. Ми були тоді ще дітьми. Такими, що рано подорослішали, але все ж таки дітьми.

Наступного дня Микита поїхав. А обіцяного листа я так і не дочекалася.

Наступної доби після призначеної дати я вперше в житті ревла, сховавшись від усіх на тому самому даху, поки мене не знайшов директор.

Ми проговорили півночі. Михайло Дмитрович був чудовим чоловіком: мудрим, терплячим. Тоді він пояснив, що, найімовірніше, Микита постарався викреслити з пам'яті перебування у дитячому будинку. А написавши листа мені, він тим самим сколихнув би болісно неприємні спогади.

Доводи директора видалися логічними. Але як наші почуття? Він забув про мене?

Образа на Микиту залишилася на все життя. Я викреслила його з кола близьких друзів. І ніколи не шукала про Микиту інформацію ні в соцмережах, ні пізніше у реальному житті. Навіть тоді, коли впритул зайнялася його батьком. Можливо, я довела справу Соболєва-старшого до кінця саме через образу на Микиту. Хоча було дуже складно. Соболєв-старший жорстокий і безпринципний чоловік. 

Якщо згадувати все, то варто розповісти й про Вікторію — другу дружину Соболєва-старшого. Саме вона дала мені недостатній компромат на Олександра Олександровича. Ці документи мало не втопили його.

Соболєв-старший сам винен. Вікторія заловити чоловіка на зраді та помстилася так, як вважала за потрібне. Рішуча, вольова жінка. Такі не прощають невірних чоловіків. Самі зводять курок та стріляють.

І ось знову Соболєви вриваються у моє життя.

Злий рок, не інакше.

***

Ранок набирав обертів. Очікувано мене почало хилити в сон. Пішла друга доба, як я не спала. Позавчорашні всенічні прощальні посиденьки зі студентами перейшли у сьогоднішній метушливий ранок.

Ліза так і не схотіла відпочити. Біля багаття на кухні зібралася компанія приблизно одного віку: двадцять-двадцять п'ять років. Ну, якщо не рахувати капітана.

Наливши залишки чаю у кухоль, що звільнився, я трохи посиділа разом з ними на колоді, послухала розмови. Усі обговорювали одне й те саме. Кожен ділився тим, що пережив.

Лев Аркадійович, до речі, опанував себе. Побачивши мене, подякував. Запитав, чи не з'явився зв'язок. Свій телефон він не зберіг.

Чоловік похмуро вислухав мою відповідь. І представив мені двох молодих хлопців — Андрія та Єгора, матросів з «Вільного вітру».

— Моя Аліна і ці двоє… Усі, хто врятувався... Половина команди, — чоловік стиснув зуби так сильно, що почувся скрегіт.

Підкоряючись пориву, співпереживаючи, я поклала йому руку на плече. Я розуміла, що він, як капітан, звинувачує себе в аварії судна. Можливо, він і винен, але хотілося трохи заспокоїти чоловіка.

— Це була нестандартна ситуація. Адже ви зробили все, що могли?

— Судно йшло звичним маршрутом. Дно піщане, вивчене. Навігаційні прилади справні. І тут це світіння у небі. Майже всі гості на флайбридж піднялися на диво подивитися. І тут чортівня якась почалася! Дно здибилося. Пороги виросли прямо за курсом. З нізвідки! Ехолот навіть сигнал не встиг подати, що глибина критична. Яхта на всій швидкості напоролася на каміння, перекинулася на бік. А "Вільний вітер" — це вам не човник для прогулянки. Він побудований на голландській корабельні за високими стандартами та відповідає класу «А-океан». А це означає, що човен має льодовий пояс і посилення в районі моторного відсіку. Вона спокійно ходила морем і зимувала на річці у льодах!

— Якщо так, то що ви могли зробити в такій ситуації?

— Не знаю… Але люди загинули, — він махнув рукою і підвівся, притримуючи банний рушник Лізи на плечах. — На берег треба сходити. Може, прибило когось на пляж.

— Сходіть, — погодилася, але допомогу не запропонувала. Позіхнула так, що ледве встигла рота прикрити. — Лізо, ти зі мною відпочивати?

Та дівчина відмовилася. Стрільнула очима в матроса Андрія і запропонувала йому ще долити чайку перед походом на пляж.

Ось чесно, ця ненавмисна демонстрація симпатії виявилася найкращим заспокійливим для мене. Значить, даремно я переживаю за душевний спокій Єлизавети. Якщо моя дівчинка готова закохатися, значить, життя продовжується у найкращих проявах!

Іллюша спав один у правій «кімнаті» намету, розкинувшись на розкладених карематах. Тепла флісова кофта була застебнута аж до носа. Ще й каптур затягнутий на гумку під підборіддям. На вулиці було так само свіжо, як і вночі. За відчуттями температура повітря впала до п'ятнадцяти градусів. І це після сорокаградусної спеки! Ще одна аномалія у скарбничку незрозумілого.

Хлопчик не прокинувся, поки я перекладала з місця на місце складені мішки та шукала свої змінні речі. Поки я сиділа біля багаття, то не мерзла. А в наметі, без руху я точно замерзну.

У мене була така сама кофта, як в Іллі. За законом жанру вона опинилася в останньому мішку, на дні.

Закутавшись з головою так, що назовні стирчав тільки ніс, я швидко заснула поруч з Іллюшкою.