Читати книгу - "Крило метелика (частина 1), Кіра Леві"

Микиті було п'ятнадцять, коли померла його мати. За три роки до цього його батьки розлучилися. Тато не надто прагнув підтримувати стосунки з сином. Олександр Олександрович був зайнятий іншим: розвивав свій бізнес, збільшував капітал. І друга дружина Вікторія, через яку він, власне кажучи, розлучився, дуже йому в цьому допомагала. Зв'язками батька-генерала, та й сама вона була хватка та розумна жінка. Від другого шлюбу народилася дочка Ганна. Нині їй двадцять три.

Зі смертю матері домашній хлопчик раптом став сиротою.

Органи опіки не відразу знайшли Соболєва-старшого — він саме у цей час жив за кордоном. Так на цілих дев'ять місяців Микита опинився у дитячому будинку, де виховувалась я.

У місцевих дітлахів був свій кодекс. І набити морду новоприбулому, тим більше такому чистенькому, правильному хлопчику, було непорушним правилом. А інакше як дати зрозуміти, хто тут головний? А сторонній повинен знати своє місце. Тут це вам не там. Своя ієрархія!

Ось на «теплій» зустрічі Микити з нашими головними задирами ми й познайомились.

Моя біографія відрізнялася від Соболєва.

У будинок малюка я потрапила з пологового будинку. Мати народила мене й одразу написала відмовну. На відміну від більшості наших дитбудинківських, я ніколи не хотіла її відшукати. Може тому, що в моєму житті була людина, яку я вважала своєю сім'єю. Наш директор Михайло Дмитрович був мені за батька. Своє ім'я по батькові я вибрала сама. Взяла від імені директора. У мене навіть прізвисько було «княжна», бо я була директорська улюблениця.

Якось змалку я зрозуміла, що моє майбутнє залежить тільки від мене. Навчилася читати дуже рано. Навчалася на «відмінно» з першого класу. І стала зіркою нашого дитячого будинку. Мене посилали на всі олімпіади та конкурси. І без призових місць я не поверталася. Через це до мене було особливе ставлення вихователів та вчителів. Мені дозволялося більше, ніж іншим.

Дивно, але заздрість у дітей це не викликало. Я стала ніби над системою. Можливо тому, що не була ботанкою. Життя мене навчило захищатися не лише словами, а й кулаками. Битися я вміла. Та й аргумент у вигляді дрина завжди виявлявся вагомим.

Момент зустрічі з Микитою назавжди врізався у пам’ять. Поголені пацани, як зграя диких собак, обступили підлітка, що лежав на землі. Ні, без бою він не дався. Тільки їх було більше.

Не знаю, що змусило мене заступитися. Мені вистачило погляду на блондина, щоб ухвалити рішення. Дії не розійшлися з думками. Під рукою опинилася лопата (якраз восени обкопували дерева, щоб їх добре полити перед зимою). Пара найлютіших забіяк отримала держаком по хребту. Решту хлопців просто розштовхала і присіла навпочіпки біля Микити, з цікавістю ентомолога розглядаючи новачка. Ніхто не поліз давати мені здачі. Пошану серед наших головорізів я давно заслужила.

— Він зі мною, — винесла я своє «князівське» рішення. І, трохи штовхнувши Микиту ногою, скомандувала: — Підіймайся, чого розвалився? У мене часу не так багато, щоб з тобою няньчитися.

Поки ми не зникли з поля зору хлопців, я тримала обличчя, не озиралася на новачка. Але в душі вперше не було байдужості до чужого болю. Рани хлопця сприймалися як свої. Моя звичайна зарозумілість не торкнулася блондина.

Ні, я не голосила, не сюсюкалася з ним, як завжди це робили дівчата. Але я зробила те, що допомогло у реальному стані. Відвела до медпункту — обробила рани. Познайомила з куховаркою — нагодувала обідом. Мабуть, найважливіше знайомство у нашому закритому світлі. І вирушила до бібліотеки за черговою додатковою книгою. Хлопець мов на повідку пішов за мною хвостом.

Так Микита протримався дев'ять місяців. Навчався краще, ніж удома. Він сам зізнався у цьому. У дитячому будинку захопився єдиноборствами. Наш директор вів секцію карате. Щоразу Микита ставав у пару зі мною. І йому зовсім не соромно було отримати по носі від дівчинки.

Час у його компанії пролітав швидко та весело. Я вперше закохалася та поцілувалася саме з ним. Мені здавалося, що почуття взаємні. А наше кохання вічне!

А потім казка закінчилась. Знайшовся його батько.

День від'їзду мого хлопця став для мене чорним днем.

— Микито, за тобою приїхав батько?

Я лежала на нагрітому сонцем даху навчального корпусу і розглядала обличчя Микити, намагаючись запам'ятати навіть найдрібнішу рисочку та родимку на його обличчі.

— Так. Поля, я тобі писатиму щомісяця, — ламаним голосом обіцяв він. Микита був схвильований майбутнім від'їздом і напружений, як струна. Немов опинився на роздоріжжі та не міг вирішити, куди рухатися далі. Але розумів, що від цього залежить життя.

Як же мені хотілося, щоб мій Микита не їхав!

Але ж у сім'ю…

А для таких покинутих дітей, як я, наявність сім'ї вважалася чимось схожим на диво. За сім'ю треба боротися!

На його пропозицію я відповіла відмовою:

— Не треба, — горло перехоплювало від хвилювання. — Напишеш за рік — зробиш мені подарунок на день народження. Розкажеш, як ти там влаштувався у великому світі.

Дивитись в улюблені блакитні очі ставало нестерпно. Я відвернулася. Не хотіла, щоб він бачив сльози, що підступали. Адже я «княжна»! Незламна. Рішуча. І все можу подолати!