Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

У такі миті добре було б дістати цигарку, пустити диму, заховатися за ним, як за завісою, та Шведові було ніяково палити у молочному барі. Зрештою, до молочного бару «Чорне і біле» на розі Вайтфріарс та Фліт-стріт лондонці зазвичай приходили родинами і тут не палили. Приходили сюди частенько й Марко з Елізабет та Маргаритою. Марго подобалися казкові декорації інтер’єру: механічна ряба корова, котру вона незмінно кликала Минею, пухкі молочні хмаринки з вати над головою, молоко із шовку, що безкінечно лилося зі здоровенного глечика, та десерти і тістечка у вітрині, від яких навіть дорослому неможливо було відірвати погляд та відмовити собі у задоволенні посмакувати.

Ріко усе продовжував точити ляси з офіціанткою. Здавалося, кінця-краю тому не буде. Нарешті, вловивши сердитий погляд бармена, дівчина поспішила відійти, поцікавившись у нового відвідувача, чи той чогось бажає.

— Кави з вершками і шоколадом, — промовив Марко, і Ріко обернувся на звук його голосу.

— Алексе, звідки ви тут узялися? — нарешті промовив він із лукавою посмішкою. — Коли я підійшов, за стійкою нікого не було. Ви матеріалізувалися, немов гоголівський чорт, із повітря. Але я упізнав вас одразу!

— Уже десять хвилин тут, — гмикнув Марко. — Ви мене, Ріхарде, просто не помітили.

— Та невже, не помітив! Але ж хіба я запізнився? — перепитав Ярий, поглянувши на свого годинника. — Незвично зустрічатися у такому місці… — знову усміхнувся він. — Мене одразу здивувала ваша пропозиція зустрітися саме тут… Уявити нас, Алексе, у молочному барі серед білих хмарок, сніжинок та корів… Хоча тепер розумію.

— Ріхарде, не темніть, перейдімо до справи. Що трапилося? Чому ви тут? І чому саме ви?

— А я і не темню. Просто оцінюю, чи годиться це миле місце для того, щоб його осквернити тією інформацією, яку я для вас маю… Чому я тут? Бо повідомлення занадто серйозне, і Коновалець не хотів, аби його для вас передавав абихто.

Тільки тепер Марко помітив, що увесь цей час під ліктем Ярого просто на барній стійці лежала шкіряна тека у вигляді конверта.

— Що у ньому? — поцікавився він. — У конверті?

— Те, що здатне пробудити, Алексе, вашу темну сторону. Якщо, звісно, ви наважитеся дати тому хід, — сумно усміхнувся Ріко, — а ви наважитеся, я знаю. І помста буде неминучою.

— Навіть так? — Марко знову перевів погляд на конверт. — Ну, не треба думати, що ви бажаєте мене вберегти від необдуманого кроку, а я понад усе прагну помсти.

Ярий усміхнувся.

— А хіба ні?

— Прагну. Але не так хрестоматійно, як вам може видатися.

— А я й не кажу, Алексе, про хрестоматійну помсту. Такою може скористатися кожен дурень. Мова про помсту геть іншого ґатунку… Ви уявіть тільки, що у ваших руках може опинитися те, що здатне змінити розстановку сил. І не тільки у масштабі однієї країни. А далі… хто знає!

— Ви мене лякаєте! — усміхнувся Марко.

— Ви читали «Майн Кампф»? — раптом поцікавився Ярий, стишивши голос. — Не думаю, що попри заборону даного опусу у Великій Британії ви не спокусилися ознайомитися з цією працею великого лідера німецького народу…

— Звісно. Читав. Мені дісталася контрабандна, — з іронією відповів Швед. — Тільки не кажіть про це Чемберлену.

— Не буду приховувати, у мене теж є власний екземпляр, — Ріко відсунув убік горня з допитою кавою. — Тож іноді я перечитую цю неймовірно цікаву книженцію. З олівчиком. Поїздки та безсоння примушують мене багато читати… Я зробив цій книжці нові палітурки, тепер вона виглядає, як романи Вальтера Скотта… І ось учора я наче по-новому поглянув на усю ту писанину.

Ріко Ярий глипнув у бік зайнятого своїми справами бармена, і тихо процитував:

«Тому ми, націонал-соціалісти, свідомо підводимо риску під нашою зовнішньою політикою довоєнного часу. Ми повертаємося туди, де зупинилися шість століть тому. Ми зупиняємо вічне німецьке прагнення на південь і захід Європи і дивимося у бік земель на сході. Ми остаточно рвемо з колоніальною і торговою політикою довоєнного часу і переходимо до територіальної політики майбутнього. Коли ми сьогодні говоримо про нові землі і території у Європі, в першу чергу ми можемо думати тільки про Росію і покірні їй держави-лімітрофи…»

— Ви прониклися нацистськими ідеями? — гмикнув Швед.

— Звісно, ні… Але щоб ефективно протистояти ворогу, треба знати його найпотаємніші думки, як це банально не звучить, — відповів Ярий. — І ця книга — квінтесенція того, чого прагне Гітлер. Його стратегія, його план дій, програма, яку він без перебільшення збирається втілити крок за кроком уже найближчим часом. Усі зволікання — це лише його гра, — вів далі Ріхард, — промацування ситуації, можливостей… Усі ці дружні стосунки з СРСР, військова співпраця, домовленості, взаємні привітання з Новим роком… Гітлер нагне і використає Сталіна, як тільки зможе…

— До чого ви хилите?

— Ми усі маємо бути готові до того, що гряде. Ви, коли читали, звернули увагу, скільки автор вкладає експресії у розмірковування про «Drang nach Osten»? — поцікавився Ярий. — «Наступ на Схід»… Це не просто слова. Це віра. Отак і горами рухають…

— «Наступ на Схід»… — повторив Марко. — Звісно. Я непогано володію німецькою, тож авторську експресію вловив. Однак, Ріхарде, тепер можна детальніше, як пов’язаний ваш ліричний відступ із тим, що у конверті?

— Як пов’язаний? Зараз поясню, — відповів той. — У конверті лежить надзвичайно цікавий матеріал, Алексе. Його передав мені ще з півроку тому один мій надійний агент. З Берліна. — Ріко багатозначно підняв брову. — Матеріал сирий, але свідчить про зрадницькі перемовини совєцьких генералів із німецькими військовими. Серед імен совєцьких генералів у цих паперах найчастіше зустрічається одне — Михайло Тухачевський. Навколо нього усе там зав’язано.

Марко підвів погляд на Ярого.

— Алексе, — вів далі той, — західний світ із Гітлером домовиться… А от якщо постане совєцький монстр…

— Уже постав. Давно, — проказав Швед, — хоч як ми йому протистояли. І західний світ так само прагне замирити його, домовлятися і мати з тих домовленостей власний зиск.

— Так, — погодився Ріхард, — шкода, що офіційна Європа не помічає: і гітлеризм, і сталінізм — одного поля ягоди. А ми змушені шукати союзу з одним монстром, аби протистояти іншому…

Ярий сумно усміхнувся.

— Воно так, але ж самі знаєте, ворог мого ворога — мій друг… Ми ж наче між молотом і ковадлом зараз. То що маємо робити? Однак, Ріхарде, — Марко вказав поглядом на чорну шкіряну теку, — ви згадали про документи і вашого агента з Берліна…

— Так.

— Не допускаєте вірогідності того, що документи у цьому конверті могли бути спеціально сфабрикованими Гестапо чи Абвером спеціально для нас? Щоб нашими руками