Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

— Не мели дурниць, — спокійно відповів Марко, ладнаючи собі канапку із сиром та конфітюром. — Знайшовся мені всесвітній страждалець! Лізина спідниця, мабуть, єдина, яку ти у Лондоні був змушений оминути… їж осьо, як казала колись мені моя бабця Гелена, і не балакай!

— Ну, ти просто з мене якогось стурбованця робиш! Слухай… — раптом різко змінив тему Флемінг. — Тепер, коли мої мізки розмерзлися і я можу ними користуватися за призначенням…

— Он воно що було, — засміявся Марко, — то вони були замерзли…

— Алексе, — продовжив Флемінг, — отой твій погляд під час траурної церемонії… Я добре тебе знаю. Що ти замислив? Ти наче тигр у бамбукових заростях випасав очима іноземну делегацію, що йшла за королівським катафалком…

— Яке елегантне порівняння! І що?

— Якщо я не помиляюся… то були представники совєцького уряду, оті двоє?

— Так. Литвинов і Тухачевський.

— Тухачевський… Отой, що був практично оселився у 1932-му вдома у Гітлера?

— Саме той, — кивнув Марко, — маршал Тухачевський. Сьогодні він перший заступник наркома оборони.

— А він справляє гарне враження, — проказав Флемінг замислено, — не схожий на розбійника з великої дороги, як усі ці пролетарі!…

— Він колишній офіцер царської армії, Яне. Має добрий військовий вишкіл, знання мов… Я переконаний, Сталін його спеціально прислав до Лондона, саме для того, щоб справити гарне враження не лише на тебе, але й на британських політиків та військових. Розумієш, Яне, свого часу товаріщ Ленін зробив те, на що не наважилося керівництво моєї держави — відкрито запросив до лав Червоної армії царських генералів. А за ними потяглася усіляка шушара на кшталт Тухачевского. Їх ніколи не зрозуміють і не вибачать свої, а совєти навряд чи сприймуть. І тому, гадаю, підвищення людей на кшталт Тухачевского ненадовго. Занадто він яскравий і самодостатній. Навряд чи Сталін тішиться його присутністю… Користує до часу — це точно.

— Алексе, ти ж сам сказав, що він колишній царський офіцер, а не з пролетаріїв. А значить, людина, якій відоме поняття честі…

— Поняття честі… — зневажливо сказав, наче виплюнув, Марко.

— Хай там як, а він таки справляє гарне враження! — замислено повторив Флемінг. — Якщо Сталін і надалі послуговуватиметься такими молодцями…

— Яне… Цей молодець із розумінням честі на моїй пам’яті вчинив криваву різню у Кронштадті. Травив газами, розстрілював безневинних жінок та дітей у Тамбові… Чинив звірства за межею добра і зла. Людина честі… Ти пам’ятаєш, яку інформацію про той його вояж до Німеччини ми отримували у МІ-6?

— Так, — кивнув Флемінг.

— Ну, от… маєш відповідь, Яне, — зрезюмував Швед.

— І все таки, Алексе… — мовив Флемінг, — чомусь щоразу, коли мова заходить про СРСР і про те, що совєти заподіяли твоїй батьківщині, навіть попри статті містера Гаррета Джонса про голодомор в Україні, попри те, що я сам привозив тобі у 1933-му новини із засідань Ліги Націй, мені все одно чомусь усе це видається страшною, безглуздою вигадкою, фантасмагорією, жахливим сном! Навіть попри те, що деяким із тих історій я сам був свідком і бачив, як совєти цинічно брешуть… Не маю цьому пояснення… — зітхнув Флемінг. — Якби не знав тебе, Алексе, якби не знав усієї тієї правди про Україну…

— Усе дуже просто, — проказав Марко. — Розумієш, Яне, трагедія бездержавних націй, як от моєї, полягає у тому, що світ завжди дивиться на них очима їхніх колонізаторів. Тобі як британцю добре відомий цей термін — колонізатори. Тому попри усю відому тобі правду ти продовжуєш споглядати усе, що відбувається, очима наших колонізаторів — совєцьких пропагандистів та агентів впливу, котрі, до слова, дуже непогано прилаштувались у нас під носом, у Лондоні… і продовжують годувати європейців червоною брехнею. А ще, Яне, — Марко огледівся, чи не увійшла раптом до кімнати Елізабет, — уся ця ікорно-горілчана дипломатія, на яку совєти ловлять розімлілих іноземних чиновників, тепла комсомолка у ліжку готельних апартаментів… Навіть ти, здавалось би, розсудливий молодий британець, не відмовишся від такого… Що вже казати про старих пердунів, які за криваві кремлівські гроші готові рідну матір продати… Як-от мерзотник Дюранті…

— Ну… — майже ображено протягнув Флемінг, — не всі ж такі незворушні, як ти… До того ж теплої комсомолки у ліжку я так і не мав.

— Усе ще попереду, — єлейно усміхнувся Марко. — Поїдеш наступного разу до Москви без мене — тобі її неодмінно запропонують!

— І все таки, Алексе, що ти замислив стосовно Тухачевсього? — знову поцікавився Флемінг. — Нутром чую, ти щось маєш на нього!

— Нічого, — похитав головою Марко, — абсолютно нічого… Поки що…

За місяць до того…

Ріхарда Ярого Марко помітив одразу, як тільки увійшов.

«Карпат» — пригадав Швед. «Карпат» було його псевдо. Той сидів собі на незручному барному стільці, попивав каву з вершками, обережно притримуючи делікатне кавове горнятко довгими зграбними пальцями.

У всій його постаті відчувався спокій та впевненість.

Швед знав Ріко ще з варшавських часів. Пам’ятав його саме таким: веснянкуватий, кучерявий, завжди добре одягнутий, окуляри в круглій роговій оправі — міг зійти і за прибалтійця, і за поляка, і за англійця…

Вічний сумний погляд, як у побитого собаки, — жінкам такі подобаються, і Ріко завжди уміло тим користувався.

От і зараз він завзято фліртував із дівчиною за барною стійкою…

Дружина Ріхарда, Рейзель, була еврейкою. І цей факт завжди для Ярого був одним із найвагоміших аргументів, як тільки заходила мова про оті жидівські погроми часів УНР. Власне, багато хто зі старшин та вояків армії УНР одружувалися з єврейками. То було цілком звичайним явищем.

У 1922 році Рейзель прийняла християнство та ім’я Ольга, тож у Варшаві Марко знав її уже як Ольгу Яру.

Окрім уміння завойовувати жіночу прихильність, Ріко мав ще один дивовижний талант: він на усьому вмів заробити гроші. І на друзях, і на ворогах. Умів тримати довіру найвищих українських провідників і з кожної справи мав свій зиск, повертаючи діло так, аби найперше для нього воно оберталося матеріальними вигодами.

Марко про те чув і не раз, але ніколи над тим особливо не замислювався. Кожен із них в еміграції намагався якось облаштуватися. Особливо ті, в кого були сім’я, діти. Кожному це вдавалося по-своєму… Хтось, можливо, і Шведа вважав пристосуванцем, не знаючи усієї його життєвої історії і того, як він опинився аж у Лондоні.

Однак Ріхард Ярий, зв’язковий Коновальця між ОУН та Абвером, був не та фігура, яку 6 відправили до Лондона на зустріч зі Шведом, і це Марка дивувало найбільше.