Читати книгу - "Мала, Ліана Меко"

На зло заявок не було, і водії не надзвонювали, і взагалі все наче затихло - налагоджений робочий процес йшов сам по собі і не вимагав уваги. І мені посилено доводилося робити вигляд, що я дуже зайнята роботою. Уже й висяки старі підчистила, і нові заявки на тиждень вперед десять разів перевірила ще раз, і рахунки до них повиписувала. Усе робила, щоб на начальника свого безсовісного уваги не переключати. І він мені зовсім не допомагав. То одне запитає, то інше. Відволікав дико! І добре б по роботі що запитував, так ні ж: "де вчишся?", "з ким живеш?", і все в такому дусі. А робота його ніби й не хвилювала зовсім. За машину не заїкався навіть, фінансами не цікавився. А грошей то на рахунку накопичилося пристойно.

До речі, рахунок! - згадала, що Тамара Сергіївна наказувала перевірити надходження за весь рік. Я сунулася в клієнт банк, відсортувала вхідні платіжки за поточний рік і вклякла. За ліміт вилізли! От біда-то. Ой, що робити, що робити?.. Підірвалася з місця, телефон схопила, щоб Тамарі Сергіївні зателефонувати, повідомити погану звістку, поради попросити, як Назар раптом голос подав.

- Що сталося, мала. Чого зблідла?

Ох, усмішечка ця зухвала, зовсім з обличчя не сходить. Весело йому, бачте. Потішається наді мною, як хоче. Я тут і так розхвилювалася вся, а він ще посмішками своїми самовдоволеними хвилювання додає.

- Назаре Андрійовичу, ми за ліміт доходів вийшли. - Випрямившись, повідала я, навмисне називаючи його на ім'я-по батькові, щоб виставити хоч який-ніякий бар'єр, прокласти дистанцію. Щоб зрозумів, що справа-то серйозна. А то дивіться, посміхається він. Ми тут узагалі-то працюємо чи як?..

Але начальник, мабуть, не зрозумів масштабів катастрофи.

- І що? - Вигнув брову чоловік, піднімаючись зі стільця. Підійшов до мого столу, заглянув в екран.

- А то! - видала я, відступаючи на крок, щоб збільшити відстань між нами - цей його парфум чомусь дуже сильно лоскотав нюх. Запах густий, злегка пряний, у ніздрі забивався, так що дихати ставало боляче, і мурашки по тілу мало не табуном скакали. - Суму бачите? - махнула я долонькою в екран. - Ліміт сім мільйонів на рік, а тут уже дев'ять через рахунок пройшло!

- О, - відгукнувся Назар, переводячи погляд на мене, - то я мільйонер?

Я оторопіло моргнула. Раз. Інший. Втупилася на нього нерозумно. Він жартує? Сміється наді мною знову чи серйозно здивований сумою?

- Ви що, на рахунок зовсім не заглядали?

- Ні, - знизав плечима Назар, - а нащо мені?

- Та це ж ваші гроші. - Розгубилася я.

- Ну, так... - Погодився начальник, знову знизавши плечима, наче це його не хвилювало.

Мене мало на місці не підкинуло: мільйони на рахунку, а йому хоч би що! Він що, справді навіть не знав про те, що в нього такі доходи?

- Так а проблема в чому? - Спокійно запитав Назар, і я від обурення навіть не одразу зрозуміла, в чому питання. Проблема? У вас проблеми, якщо ви не знаєте, що у вас купа грошей на рахунку! Проблема в тому, що вас це не цікавить! - Що там із лімітом цим? - Уточнив чоловік, бачачи мою розгубленість.

- А? - тупо перепитала я, продовжуючи дивитися на нього з оторопілим нерозумінням. - Ліміт? Ах, так, - схаменулася, проморгавшись. - Так... на загальну систему оподаткування треба переходити.

Назар запитально підняв брову.

- І? Треба - перейдемо.

- Ну, так... - Кивнула я. - Тільки це ж звітності більше і взагалі, облік складніший, обсяги роботи...

- Ти хочеш, щоб я тобі зарплату підняв? - Посміхнувся Назар.

- Ні! - тут же скрикнула я, округливши очі. - Я просто... це до того, що я не впораюся одна, я ж не бухгалтер навіть...

- Ну, мала, не розчаровуй... Як то кажуть, коли запрігся, то й тягни... - З докором подивившись на мене, зауважив Назар, а потім, пом'якшивши погляд, додав. - Сергіївна тобі допоможе. Нікуди не дінеться. Попрацює ще, пенсіонерка, теж мені. Дистанційно попрацює з протрузіями отими своїми... Я з нею поговорю, не переживай.

Назар підбадьорливо посміхнувся, повернувся до столу. Узяв у руки светр і нарешті натягнув його на себе. Я з полегшенням видихнула - вже дуже ці його оголені груди збивали з пантелику. Зковтнувши, я кивнула і вже збиралася всістися назад за стіл, як Назар раптом розпорядився.

- Гроші з рахунку переведи у фонд. Порахуй, що потрібно залишити - на зарплату, паливо, ремонт, страховку та інші витрати - на кілька місяців наперед. А решту - переказуй.

Щелепа моя знову відвисла, тепер уже ледь не до підлоги.

- Який ще фонд? - Квакнула я, мало не підстрибнувши на місці.

- Будь-який. Хочеш в один великий, або в кілька дрібних. Лише б не аферистам якимось. Перевір, щоб усе чисто було. - Промовив Назар із байдужим виглядом, а я очі витріщила, втупившись на нього, і забула, як дихати.

- Та там же... купа грошей! - Вереснула, і дихання вирвалося з легень із легким свистом. - А як же?... А ви? А вам?.. Гроші чи що, не потрібні? А лікування... там же багато треба... реабілітації всі ці й терапія... Та як так можна? Ви ж лікуватися повинні! І жити якось. Вам же гроші...

- Соломія! - Раптом перервав потік моєї обуреної сумбурної мови Назар, і погляд його блиснув жорсткістю, а в тоні почулися сталеві нотки. Я рот затулила і навіть на крок відступила - злякалася від такої несподіваної зміни в його настрої.