Читати книгу - "Острови шторму та смутку. Гадюка"

Минулої ночі під час шторму бурхлива вода затопила батарейну палубу, від чого сходинки стали слизькими, і коли декілька чоловіків пробігають повз мене, штовхаючи геть з дороги, я посковзаюся і втрачаю рівновагу. Усвідомлюю, що от-от впаду, проте руки охоронця підхоплюють мене за стан і завбачливо втримують мене на ногах. Рефлекторно намагаюся вивільнитися від цієї опіки, але сходовий марш вузький, і мені вдається лише розвернутися, притискаючись до Бронна; його груди притулені до моїх, і я відчуваю, як його серце б’ється в унісон з моїм; на моєму чолі — тепло його дихання. Він дивиться на мене хвилюючим пильним поглядом, і я опускаю очі, розлючена через свої розпашілі щоки та підвищений пульс.

Зі всіх існуючих на світі варіантів, у яких Бронн зміг мене вчора порятувати, мало бути саме утоплення! Ось чому я так не виношу його!

Адже Бронн не вдовольнився лише тим, що ігнорував мене після Ініціації. Уявіть собі, що в день випробувань хлопчина, якого я знала, кудись зник, а його місце зайняв жорстокий чоловік, якому, здається, подобається причиняти біль. Чоловік, який одного дощового дня розтрощив роки довіри, ніби молоток кістку.

Тоді, стомлена його мовчанкою, я кинулася на пошуки, поклявшись собі не покидати його. Нас. Натрапила на нього на кормі, де він вмостився під вітрилами і гатив собі в карти з екіпажем, а ще дудлив ром, наче воду. Я запитала, чи він поговорить зі мною, а коли він знехтував моїм проханням, спробувала віддати йому наказ, нерозумно скориставшись статусом доньки Капітана. Його компаньйони взяли це на сміх; назвали Бронна моїм собачкою; сказали, що йому краще таки відкликатися на свист. Пам’ятаю його погляд — суцільна лють.

Тоді я просто пішла б, дозволивши їм позловтішатися, і знайшла б собі місце, щоб виплакатися. Але Бронн не пробачив, що я так його присоромила.

— Дивно, що ти тут гуляєш, — він звернувся до мене голосом, гострішим за лезо, — зважаючи на дощ.

Кров у мені похолола. Його ядучі слова несли таємний підтекст, і палубу заполонило мовчазне очікування.

Я прикинулася наївною.

— Про що ти? Не розумію.

І тут Бронн зірвався на рівні ноги; його друзяки за ним. Злякавшись, я ступила крок вбік, але вони швидко оточили мене і наближалися, аж поки я не відчула перила позаду мене. А попереду стояла жива стіна, і не було куди втекти.

— Ну, ти ж страх як боїшся води!

Він незворушно дивився мені у вічі, напираючи словами мені у груди, наче зброєю; моя таємниця упала долу, голісінька, і залила кров’ю всю палубу.

Решта знову залилися сміхом, лише цього разу довкола повисла німа загроза. Вони не могли повірити своїй удачі.

— Ти ба! — вигукнув один із чоловіків. — Капітанська донька, і боїться води?

Вони знову зареготали зі сміховинності почутого, поки цей глум плавно не перейшов у втішне очікування.

— Думаю, настав час навчити її плавати! Як гадаєш, Бронне?

Без сумніву, це було випробування, я дивилася на Бронна повними сліз очима, не вірячи, що він розкрив мою таємницю; я була певна, що він ніколи цього не вчинить, не зможе переступити через мене.

А тоді він зіштовхнув мене за борт.

Падаючи у воду, від шоку я відкрила рот — і вода набралася у горло, від чого я, охоплена панікою, кашляла і борсалася. Я мовби знову повернулася в дитинство, коли мало не потонула; я ніби поринула у свої жахіття. Я не могла погукати, не могла кричати, — бракувало повітря, і впродовж цих жахливих хвилин мені залишалося тільки випускати дух.

Світло змінювалося темрявою, коли я занурювалася і випірнала; мої руки та ноги безнадійно пробували намацати щось тверде і безпечне — а тим часом екіпаж нагорі реготав і глумився з мене.

Врятувала мене Ґрейс. Її дужі руки тримали мене на поверхні води, поки ми плили до мотузяної драбини, яку вона спустила, перш ніж стрибнути мені на допомогу. Як тільки я плюхнулася на палубу, Ґрейс загорнула мене у покривало, а потім вилила всю свою лють на тих, хто споглядав це все і сміявся з моєї ймовірної загибелі.

— Як вам не соромно! — вона кинула в їхній бік, в той час як я ледь не викашлювала легені біля її ніг.

Вони пробурмотіли щось собі під ніс і розійшлися, а Ґрейс схопила Бронна попід руку.

— Що ти в біса коїш? — спитала вона.

Він вивільнився з її міцної руки і пересмикнув плечима, — так, ніби я була для нього пустим місцем.

Саме тоді я у повній мірі усвідомила свою мізерність. Більше ніколи нам не бути близькими. Друг, що колись у мене був, ніколи в житті такого зі мною не вчинив би. Ясно, як день — його більше нема. У нього був вибір: я або Гадюки. Тож він обрав не мене.

В той день згасла остання іскра надії коли-небудь заслужити повагу екіпажу; я відкрила для себе цілком нове значення слова «приниження» і ніколи по-справжньому не зцілилася від зради Бронна.

Але зараз, у цю мить, коли наші тіла так близько, у пам’яті зринув хлопчина, що був колись для мене всесвітом, і навіть тепер ці спогади завдають мені болю.

— Гадаю, звідси дійду самотужки! — я промовляю це якомога байдужіше. На превеликий жаль, мій голос звучить надто високо, мимовільно застряючи в горлі. Щоб це приховати, стримано киваю на знак подяки; відштовхую його і прямую далі пришвидшеним та явно схвильованим кроком. Дійшовши до батькової каюти, зітхаю з величезним полегшенням, хоч мала б відчувати страх.

Капітан сидить біля ошатного декоративного каміну (жодного разу не бачила його запаленим) і читає книгу. Пазур всівся на його плечі і клекоче — оповіщає про мій прихід. На батьковому обличчі вимальовується невдоволення, коли він розглядає мій синюватий ніс; через це я відчуваю несподіваний, до болю оманливий тріумф. Моя поведінка його здивувала. Хоч я і не мала жодних намірів, цей мій непослух виявився несподіваним кроком вперед. Проте мені слід бути обачною; я на трясовині. Тож покірно чекаю, коли почнуться неминучі репресії.

Натомість він кличе мене до столу з хлібом і фруктами.

— Підійди! Сядь біля мене!

Я роблю, що мені звеліли, одночасно оцінюючи батьків настрій перед тим, як щось сказати.

— Я завжди хотів сина… — недбало каже він, а для мене це — як удар кілком прямісінько в серце, — ти знала?

— Ні, не знала. — докладаю зусиль, щоб втримати свій голос; брешу; глибоко в душі я завжди це знала. Але ж чути це від нього?