Читати книгу - "Не кохай мене , Ольга Джокер"

***
Чутки про те, що падчерка Романа Кулакова незабаром виходить заміж, облітає все селище.

Варто мені тільки вийти на подвір'я, як люди починають дивно коситися в мій бік і неприховано перешіптуватися. У селищі все інакше, не так як у місті. Тут усім і кожному хочеться влізти своїм цікавим довгим носом у чужі справи та турботи.

Пам'ятаю, як ми з мамою вперше переїхали сюди. Я вже тоді була з травмою, чим зібрала довкола нашої родини багато небилиць. Хтось твердив, що я маю ДЦП. Хтось наполягав, що я потрапила в аварію і збила при цьому людину. Хтось стверджував, що я була жертвою серійного маніяка, і дивом залишилася жива. Лише пізніше, коли місцевим жителям вдалося дізнатися моє прізвище, вони пробили чим я займалася до того, як переїхала. У їхніх поглядах побільшало співчуття, якого я ніколи не потребувала.

Весілля заплановане на суботу. Навколо нашого будинку збирається натовп зівак. Я чесно намагаюся не думати, що мене хвилює їхня думка. Іду прямо, гордо випрямивши спину і закинувшись знеболюючими пігулками. Це неправильно, я знаю. Але в день, коли стану дружиною Ярослава Жарова, хочу хоча б ненадовго забутися. І щиро повірити в те, що виходжу заміж, бо кохана.

У банкетному залі збирається не надто багато гостей — чоловік тридцять, половину з яких я точно вперше бачу.

Ярослав поряд. Він стриманий та небагатослівний. Чужий. Це відчувається серцем, душею. Кожною клітиною тіла.

Я гадки не маю, що чекає нас далі. Як ми житимемо. Як спілкуватимемось. Як будуватимемо стосунки. Але докладу максимум зусиль, щоб із цього шлюбу вийшло щось справжнє. Женька сказала, що в мене обов'язково вийде.

Інші присутні подруги не в курсі всієї історії. Вони просто поїдають мого чоловіка голодними поглядами і, напевно, дивуються: чому саме я? Зверни на нас увагу! Будь ласка, передумай!

Надвечір стає галасливо. На танцполі збирається народ. Я тягнуся до келиха з шампанським і роблю кілька жадібних ковтків, відчуваючи, як алкоголь розганяється в крові і вдаряє в голову. Мені хочеться, щоб урочистість якнайшвидше закінчилася. Хочеться залишитися з Яром удвох. Відколи він відвіз мене до лікарні на обстеження, ми жодного разу не бачилися. Він був у якомусь терміновому відрядженні, спілкувався лише з вітчимом.

- Ходімо зі мною, — прошу Женьку, яка сидить поруч і нетерпляче крутиться на стільці.

Їй хочеться танцювати та розважатися. Раніше ми часто відпочивали у клубах та запалювали там по повній програмі, привертаючи увагу всіх хлопців. Тепер це здається чимось недоступним та далеким. Наче в якійсь паралельній реальності відбувалося.

Ми з подругою проштовхуємося через танцпол у бік вбиральні. Нога болить, тому, зачинившись у кабінці на клямку, я випиваю ще одну таблетку.

- Вероніка сказала, що у твого чоловіка незадоволене обличчя, - вимовляє з-за дверей Женя.

- Нормальне у нього обличчя!

- Сонь, не будь такою агресивною. Я просто передала тобі слова Ніки. Але знай, що я так не вважаю. Ви з Ярославом дуже гарно виглядаєте. Така пара! М-м!

- Він просто хоче, щоб цей цирк швидше закінчився. Це не потрібно ні мені, ні Ярославу.

Відкривши двері кабінки, підходжу до раковини та вмиваюся так, щоб не змити гарний макіяж.Щоки горять, очі гарячково поблискують. Біла сукня сидить на мені як влита. Я давним-давно не вбиралася і не фарбувалася. Було не до цього. Тепер з'явиться нагода робити це частіше.

Подруга поправляє укладку і пританцьовує. Якби не моя нога і той факт, що я дуже потребую Женьки, вона зависла б на танцполі і показала б усім присутнім як треба відтягуватися. На повну катушку.

- Потанцюємо, Жень? – питаю з усмішкою.

- Агов, а нога?

- Нога чудово. Не болить.

Це правда. Схоже, що дія таблетки не змусила довго чекати.

Подруга киває і, взявши мене під руку, виводить із вбиральні. У залі приглушене світло, голосно грає музика. Я зупиняюся посеред танцполу і несміливо починаю рухати стегнами. Навколо мене збираються дівчата, ляскають у долоні. Тішаться так, ніби я здійснила якийсь особливий подвиг.

Я плавно рухаюсь у такт музиці. Не сильно, але розслабляюся і відпускаю себе. Можливо, пізніше хвора нога дасть про себе знати, але сьогодні я повертаюся у той час, де була в епіцентрі уваги.

Погляд Ярослава, спрямований у мій бік, відчуваю шкірою. Уважний, прямий. Я обертаюся, щоб у цьому переконатися і коли наші очі зустрічаються, то клянуся, по венах ніби проходить електричний імпульс.

Мій тепер уже чоловік стоїть у компанії чоловіків. Одна його рука в кишені, другою він тримає келих віскі. Неймовірно стильний та привабливий. Він узяв відповідальність за мене. Не побоявся, ризикнув.

Якщо раніше я зніяковіла б і відвела погляд, то зараз не роблю цього. Танцюю живіше, активніше. Наскільки можу. Тому що всім серцем хочу привернути його увагу та побачити у темних зіницях хоча б крихітний спалах інтересу.

Весь тиждень до весілля я провела у пошуках будь-якої інформації про особисте життя Ярослава Жарова. Перешерстила його особисту сторінку в соцмережах, а також сторінки всіх друзів, яких раніше знала. Не оминула й тих, на кого він підписаний. Нічого такого, що привернуло би мою увагу не було, якщо не брати до уваги дівчину з закритим акаунтом, яка відлайкала всі його фотки. Вона була підписана просто Міла. Латинські літери. На крихітній заставці виднілася красуня у білому відкритому купальнику. Я спробувала додатись до неї зі сторінки, де викладаю роботи у фотошопі, але моя заявка так і залишилася не прийнятою.