Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

На жаль, наші стосунки так і не повернулися до первісного стану. Ми більше не були такі близькі, що здавалося ніби ми одне ціле. Я більше не відчував ні ненависті, ні агресії. Відчував… хіба що заздрість. Ігнат зміг побудувати своє життя заново, гідне, цікаве, в ньому було місце і для захоплень, і для спорту, і для роботи, і для друзів. І для кохання. Поліна змогла повернути його до життя, змогла змусити прийняти свою нову подобу, змиритися з понівеченим шрамами обличчям, і знову зажити на повну. З нею.

А ось я так і не зміг. Не зміг побудувати новий план, не зміг відмовитися від мрії, і просто день у день тільки тим і займався, що оплакував її. Ні, я, звичайно, щось намагався, щось робив, чи-то створював видимість: переїхав до столиці – у квартиру батька, вступив до інституту на факультет адвокатури, завів нових друзів, якщо цих людей можна так назвати. Постійно відвідував реабілітаційні процедури, при тому, що користі від них практично не було – лікарі дали дуже чіткий прогноз: з моєю понівеченою ногою, зібраною після аварії буквально по шматочках, дорога у великий спорт була закрита назавжди. Навіть не знаю, навіщо я туди ходив, навіщо пихкав, старанно займався. Напевно, просто за інерцією, за звичкою, просто щоб зайняти себе. Надії на відновлення не було. Біг для мене більше не існував. А без бігу, без марафонів, без мрії про олімпійські ігри, я був ніким. Нічим. Пилом. Порожнечею.

Так що так, я заздрив братові. Він жив, а я – існував.

І найнеприємніше, що він про це знав. Знав і всіляко намагався повернути мене до життя, розбурхати. Мабуть, і сюди мене приволок за власною ініціативою, кому ще я тут потрібен? Ігореві я не подобався, він чудово помічав усі ці промовисті погляди, які я кидав на його дружину. Кіра ... Думаю, їй теж було трохи не по собі в моїй присутності, вона знала про мої почуття, але допомогти нічим не могла.

Я був тут зайвим.

Не варто було приходити. Не варто Ігнату наполягати. Він чомусь думає, що я страждаю, божеволію від самотності, помираю від нудьги, і тільки тим і займаюся, що загниваю вечорами в компанії косяка, телевізора і дивана.

Не розумію, чому він так вирішив. Бачив же, і не раз, які великі компанії збираються в батьківській квартирі, наданій мені в повне розпорядження, поки тато змушений працювати в австрійській філії свого страхового холдингу. Бачив і відривався разом з моїми друзями неодноразово, але чомусь все одно вважав, що мене треба витягувати з дому, виводити в люди, носитися зі мною, як з несоціалізованою дитиною, або недоумком, що погряз у депресії.

Ідіотизм.

Даремно я сюди прийшов.

Я докурив, загасив сигарету, і кинувши недопалок в урну, глянув на годинник.

- Слухай, піду я, мабуть. - Сказав Ігнату, і той миттєво напружився.

- Чому? Куди? Шашлик майже готовий… - заторохкотів брат, озираючись у бік Ігоря. Той і справді вже знімав м'ясо з решітки, поки дівчатка метушилися біля столу, розкладаючи прилади та нарізуючи овочі.

- Я не голодний. Та й… мені треба ще по справах встигнути. - Недбало кинув я.

- По яких? – знову підозріло примружився Ігнат.

Я криво посміхнувся.

- По важливих. - Простяг поблажливо і ляснувши брата по плечу, додав. - Піду попрощаюся з дівчатами. - Потім згадавши, пригальмував і кинув через плече. - Приходь завтра з Поліною увечері, збереться компанія. Граємо у покер. - Ігнат згідно кивнув, потис мою руку і пішов до своєї дівчини. Я поплентався за ним.

Ніхто мене особливо не відмовляв. Хіба що Поліна запропонувала хоча б поїсти, а Кіра – загорнути їжу із собою. Але я від усього відмовившись, попрощався і пішов до виходу. Викотив із двору мотоцикл, натягнув шолом. Зітхнув.

Завів двигун і пообіцяв собі, що сюди більше не приїду. Пообіцяв уже не вперше, сподіваючись, що цього разу все ж таки дотримаюсь обіцянки.