Читати книгу - "Вітер., Черкащенко Дарія"

Злодій піднявся з крісла, вийшов за ті самі двері, що ховалися серед настінного різнобарв'я, чимось там зашурхотів і вийшов із сувоєм у руці. Потім він сів у крісло, розгорнув папір і попросив мене підійти ближче.

- Знаєш що це? - поцікавився чоловік.

Я вдивився в малюнок на папері. Там було намальовано безліч різноманітних квадратиків, кілька кружечків і ліній різної товщини, що в'ються між ними. У всьому цьому вгадувалося місто, схоже на те, як бачу його я з висоти польоту.

- Карта? - припустив я. До цього я ніколи їх не бачив, але чув про них і знав як і для чого їх роблять.

- Правильно, - підтвердив Кейс. - А місто впізнаєш?

- Гадаю, це Пірет.

- Добре. - У голосі чоловіка вгадувалося захоплення. - Зможеш показати де ринок?

Не довго думаючи, я вказав на скупчення безлічі маленьких квадратиків, практично в самому центрі карти.

- Правильно, - кивнув Кейс. - Храм знайдеш?

Тут мені знадобилося трохи більше часу. Я прослідкував очима в різних напрямках від ринку, згадуючи шлях до храму. Дуже допомагало вміння орієнтуватися в місцевості, дивлячись на місто згори. Я ніби дійсно зараз літав над Піретом, тільки будівлі піді мною були несправжні, а намальовані. Зрештою, я зумів відшукати храм. Далі злодій попросив знайти замок, ратушу і порт. Тут вже було трохи легше, тому що я вже розумів напрямок, тож з цим завданням я впорався трохи швидше.

- Чудово, ти справді знаєш місто, та й по карті добре орієнтуєшся, мало хто таким похвалитися може. Що ж, - Кейс піднявся, скрутив карту і залишив її на кріслі, - тоді ходімо зі мною.

Ми вийшли в довгий коридор, освітлений безліччю смолоскипів, яким, власне, мене сюди й привели. Трохи пройшлися та увійшли в простору кімнату, з такими ж кам'яними стінами, як і скрізь. Напевно, ці приміщення раніше використовувалися як склад, а тепер тут добре зберігалися різновікові злодії. Мушу зазначити, що вони тут влаштували собі цілком затишне житло, зробивши з просторого складського приміщення кімнату для відпочинку. На стінах, крім факелів для освітлення, висіли різні гобелени з нехитрими зображеннями природи. Звісно не нові, але теж додавали затишку. На підлозі лежали подушки, на яких можна було повалятися, а так само стояло безліч різних крісел, стільців і невеликих столиків.

Людей у кімнаті було не багато - знайома мені компанія і ще двоє хлопців трохи старшого віку та дівчина. Коли з'явився Кейс, вони одразу припинили свої розмови й спрямували уважні погляди на нього.

- Друзі! - урочисто почав Кейс, ставши посеред кімнати разом зі мною. - Хочу представити вам нового претендента на вступ до нашої гільдії. Прошу знайомитися, - очільник злодіїв вказав на мене рукою, - Сарід.

- Ласкаво просимо, - відгукнувся нескладний хор голосів.

Потім присутні стали по черзі підійматися і підходити, називаючи своє ім'я. Першою підійшла дівчина і несподівано сильно стиснула мою руку, представившись як Голка. Складно було передбачити, що в цій невисокій стрункій дівчині виявиться стільки сили. Вона розплилася в задоволеній усмішці, побачивши, як я мимоволі здригнувся від несподіваного болю, блиснула зеленими очима, труснула короткостриженим каштановим волоссям і повернулася на своє місце.

- Камінь, - представився наступний хлопець, тим самим басовитим голосом, який я чув, коли мене привели в гільдію.

Він теж міцно стиснув мою руку, тільки цього разу я не здивувався і був до цього готовий - мускулисте тіло хлопця не важко розгледіти навіть під одягом.

Наступним підійшов ще один незнайомий мені хлопець. Він добродушно усміхався широкою посмішкою аж до вух, які смішно стирчали, визираючи навіть з-під густого світлого волосся.

- Шишка, - усміхнувся він, називаючи своє прізвисько.

Наступним представився Кіт, з явним небажанням потискаючи мені руку.  Далі по черзі представилася та трійця, клички яких я вже знав, але не зміг вгадати їхніх власників.

Щуроловом виявився не дуже симпатичний хлопець із каштановим волоссям. У нього було витягнуте овальне обличчя, довгий гачкуватий ніс, який своїм кінчиком майже торкався тонких губ. Ще й зуби в хлопця були дуже кривими, від чого він трохи шепелявив.

Спритний був високим, худим і усміхненим хлопцем. А також він постійно поправляв відрослий чубок світлого волосся, який вічно норовив залізти в очі.

Круглолиций, невисокий хлопець, який вічно сором'язливо ховав очі, представився мені як Горішок.

Останньою підійшла дівчинка, широко посміхаючись яскраво-червоними губами й уважно роздивляючись мене з ніг до голови, уважними блакитними очима. Її густі кучерики, кольору соломи, плавно пружинили при кожному русі. Попри пошарпаний хлоп'ячий одяг, пилові розводи на обличчі, виглядала вона дуже мило. Такій й красти не треба, варто лише посміхнутися перехожому, показавши свої чарівні ямочки на щоках, покліпати пухнастими віями й все, будь-яку забаганку виконають. Особливо жалісливі дамочки.

- Малий, - представилася вона, простягаючи руку.

Я вже здогадувався, як вона назветься, але все одно почуте прізвисько викликало здивування. Дівчинка захихотіла, але нічого говорити не стала, здавалося, вона чогось чекала.

- Дивне прізвисько для дівчинки, - я, нарешті, зважився прокоментувати.

Вона засміялася ще голосніше, прикриваючи рот долонькою, потім сказала, продовжуючи посміхатися:

- Для дівчинки - так, тільки я хлопчик!

- Ой, вибач, я не... - зніяковіло почав виправдовуватися я, але мене вже ніхто не слухав. Вона... тобто він, різко розвернувся і втік, сором'язливо ховаючись за спиною Голки.

- Знову людей дуриш? - докірливо сказала вона, але з усмішкою на обличчі.

- Це не я, вони самі, - усміхнувся Малий.

На цьому знайомство закінчилося, але Кейс пояснив мені, що це далеко не всі члени гільдії, здебільшого тут живуть найменші, щоб бути під наглядом. Старші з'являлися тут рідко, переважно у справах.