Читати книгу - "Одна для двох, Каміла Дані"

Голос чоловіка розбавляє тишу. Застигаю з піднятою рукою і голосно втягую в легені повітря. Паніка хапає за горло не питаючи дозволу. Руки трусяться і я швидко натискаю на кнопки, вводячи код. Відкриваю двері й заскакую до квартири, але не встигаю закрити. Велика нога заблоковується між одвірком та дверима. Підіймаю на чоловіка очі ковтаючи колючий клубок страху.
- Не бійтеся, Соломія, я, - витягує з кишені посвідчення і простягає мені, - приватний детектив. Хочу поговорити з вами про братів Лазурних.
- Я нічого не знаю! - кидаю у відповідь, продовжуючи намагатися зачинити двері. - І знати не хочу, дайте мені спокій! - зрадницькі сльози самі котяться по щоках. В голові думки одна страшніша за іншу, здається настав кінець світу і все навалилося в один день. Мені потрібно трохи простору, необхідно прийти до себе і зрозуміти куди і як рухатися далі.
- Послухайте, я не маніяк і не зроблю нічого поганого, але якщо не хочете стати цапом-відбувайлом, то вислухайте мене! - вимовляє фразу і я тільки зараз підіймаю очі на обличчя чоловіка: високий, худий, з довгим, чорним волоссям, яке зібране у хвіст на потилиці, пухкі губи, а в зубах зубочистка, яку він гризе.
Беру в руки посвідчення і досконально вивчаю. Начебто не підробка. Чоловік стоїть на місці не рухаючись, піднявши куточки губ, в очах скаче задоволення, що він таки домігся свого. Якщо він сам прийшов значить справа серйозна, але яким боком тут я?
Оглядаю ще раз чоловіка суворим поглядом та важко зітхаю.
- Говоріть тут, до квартири не пущу! – впевнено кажу.
- Як хочете, - пересмикує плечима. - Одними слова вас хочуть підставити через спадщину. Ви не знаєте, але Іванна Миколаївна, написала заповіт.
- Це хто? - не розумію про кого він говорить.
- Давайте я все-таки зайду і ми спокійно поговоримо. Хочете я витрясу все з кишень, щоб ви не хвилювалися? - пропонує гість. Вдивляюся в чоловічі очі, де повно серйозності й відкриваю двері навстіж. Адже він має рацію, якби хотів вбити, розмов би не було.
Чоловік проходить в коридор і знімає черевики. Закриваю двері, але все одно якесь дивне почуття мене гризе, але з цим я розберуся пізніше.
- Проходьте на кухню, - показую рукою напрямок, - вибачте, частування пропонувати не буду, переходьте відразу до справи! - зумівши взяти себе трохи в руки, вимовляю суворим голосом. Чоловік сідає на табурет біля столу, кинувши на мене недовірливий погляд.
- Ви ж працюйте в холдингу «Лір» головним бухгалтером, правда? Сміла Соломія Данилівна. Тисяча дев'ятсот дев'яносто першого року народження, розлучена, виховуєте доньку від першого шлюбу, - запитально дивиться на мене, ніби не знає, що це все правда.
- Вам, що паспорт показати? - мене починає дратувати цей тип і я вже шкодую, що впустила його до квартири.
- Ні, звичайно, я просто хотів дати вам зрозуміти, що мова буде йти саме про вас.
- А залишімо нотатки детектива і приступимо відразу до справи, - мені не терпиться випровадити несподіваного гостя.
- Чотири роки тому, Іванна Миколаївна Гринько написала заповіт. В цьому документі сказано, що після її смерті, саме ви повинні очолити холдинг, - несе якусь нісенітницю цей придурок. Сідаю на стільчик з іншого боку столу і починаю сміятися.
- Ви що курите у своїй конторі? Вибачте за запитання, - крізь сльози сміху, намагаюся говорити. Чоловік витягує із задньої кишені штанів флешку і простягає мені.

- Самі подивіться, - кидає на стіл спершись ліктями на стільницю. Поправляє пасмо волосся, випавше з хвоста, закладає за вухо і старанно гризе свою зубочистку. На обличчі грає самовдоволена усмішка.
Встаю і йду до своєї кімнати, приношу ноутбук, кладу на стіл, натискаю кнопку запуску і мовчки чекаю поки він завантажиться. Нарешті характерний звук дозволяє мені почати роботу і я підключаю флешку. Відкриваю єдину теку і земля йде з-під моїх ніг.
- Але, але, як? Я ж навіть не знаю цієї жінки? - відводжу погляд від монітора і дивлюся на чоловіка. В голові не вкладається те, що я бачу перед собою, та і як таке взагалі можливо?
- Ви напевно багатьох рятували, раз не пам'ятаєте, бабусю, яку знайшли в парку чотири роки тому, - він вимовляє ці слова, а я застигаю від жаху, згадуючи страшні події. Мені стає холодно і тремтіння пробиває кожну клітинку організму. Хіба такий жах можна забути?! - Мія, - чую голос, але відповісти не можу, - Мія, вам погано?
- Ні, - шепочу опускаючи очі на свої руки. Нервово тереблю край скатертини, намагаючись прогнати старі спогади.
- Ви згадали? - ще одне питання детектива, на яке я не можу відповісти. Ні, не тому що не хочу - не можу. Той жахливий день я ніколи не забуду ...
- Залиште свою візитку, я вам завтра передзвоню, мені потрібно подумати ..., - прошу одними губами. Мені стає ще противніше від самої себе і від ситуації в цілому. Мене знову використовували ... Знову хотіли помити підлогу моєю душею, а в серце заколоти ножа. Значить Влад знав? Вони обидва знали?
Біль сковує все тіло, примушуючи душу ще більше ридати. Сльози вже струмочками котяться по щоках. Хочеться змити всі дотики та пестощі разом зі шкірою. Дурепа, яка ж я дурна. Наївно думала, що подобаюся їм ...
- Впевнені? - вириває мене питання чоловіка, про якого я вже забула. Махаю головою, так і не піднімаючи очей. Підіймаюся зі стільця і проводжаю детектива до коридору.
- Дякую, за те, що попередили, - вимовляю тихим голосом.
- Нема за що, це моя робота, - взуває черевики й виходить за двері. - І ще, - вже коли я майже зачиняю двері, він відкриває назад, - не довіряйте братам, вони дуже небезпечні! - зачиняє двері, залишивши мене з припущеннями наодинці. Поки ще не занадто пізно, в надії, що ліфт ще не прибув, я швидко відкриваю двері, щоб поставити ще одне запитання детективу, але завмираю побачивши перед собою Стаса і Влада. Коліна підкошуються і я роблю крок назад, серце гуркоче в скронях, а кров стає гарячіша за окріп.
- Ах ти маленька брехунка! Хіба тобі не казали, що брехати не гарно?