Читати книгу - "Одна для двох, Каміла Дані"

Прикривши тихенько двері я забрела назад до душової кабінки. Серце розривалося від почутого, коліна тремтіли, а все тіло перетворилося в пластилін. Відкрила кран і стала під струмені холодної води, намагаючись змити з себе їх пестощі та поцілунки. Хотілося самій собі врізати за те, що думала лише переднім місцем і не помічала підступу в поведінці чоловіків. «Чоловіків»! Ось ключ!
Сльози котилися по щоках, перемішуючись з водою і розбивалися, десь там, внизу об керамічну плитку. Душа металася з кутка в куток, придумуючи як чинити далі й що робити, адже те, що вони хочуть мене підставити я зрозуміла. А у мене ж донька! Що вона буде робити, якщо мати загримить до в'язниці?
- Виродки! Ненавиджу! - шепочу, пробуючи на смак прісну воду з присмаком хлорки. Мене рве на дрібні шматочки і я не можу, просто не можу зібратися. Хочу вийти до них, подивитися в їх брехливі очі, посміхнуться і відірвати ті місця, які ще не так давно приносили божественне задоволення.
- Все нормально? - чую голос біля вуха і здригаюся. Гаряче тіло притискається ззаду, поклавши руки на мій живіт. Але зараз я не відчуваю збудження, тільки злість і гнів. Відраза до себе і своїх вчинків. Хочеться повернутися і врізати, хто б це не був, Стас чи Влад. Вони обидва встромили в моє серце ніж, залишаючи нестерпний біль. Звичайно, я не розраховувала, що один із них зі мною одружиться, але такого вчинку теж не очікувала. Я просто хотіла провести добре час і жити на повну. А тепер, доведеться платити. Треба придумати, як вибратися з їх лап, остаточно, замітаючи за собою сліди!
Повертаюсь і впізнаю Влада, у нього на підборідді маленький, майже непомітний шрам. За два роки, я добре розгледіла тіло чоловіка, і точно не сплутаю зі Стасом.
- Так, просто моя мама поїхала з Маєю в село на кілька днів, ось я думаю може вони дзвонили, а я не чула! - намагаюся відповідати спокійним голосом, але тремтячі зв'язки видають моє хвилювання.
- Так передзвони їм, - шепоче Влад, хапаючи мою потилицю однією рукою. Другу кладе на груди, приємно стискаючи. Нахиляє голову, щоб поцілувати, але я відвертаюся, посміхаючись.
- Піду подзвоню доньці! - кокетливо вимовляю, хоч від мого грайливого настрою залишився тільки дим.
- М-м, прямо зараз? - торкається губами до моєї щоки, простягаючи язиком до губ. Надуваю губки й дрібно ляскаючи віями, вислизаю з полону його рук. Так і не знайшовши рушника входжу в кімнату, де стоїть Стас в чому мати народила, біля скла і спостерігає за тим, що відбувається, зрідка цокаючи язиком.
Зупиняюся біля своїх речей і застигаю. Здається я сюди без телефону прийшла, адже перед тим, як поїхати подзвонила мамі й попередила, що піду з подругами трішечки відпочити. Дурепа! Але з іншого боку звідки я могла знати, що таке трапиться ...
- Стас, я забула телефон вдома, можу з твого зателефонувати? - мій мозок відразу виробляє план. Звивини розраховують всі ходи та виходи і я розумію, що не можу втратити такого шансу.
- Так, звичайно, - наближається до мене з задоволеним виразом обличчя. - Доньці хочеш подзвонити?
- Так, - відповідаю без тіні сумніву. Я вмію грати на публіку, життя навчило. Стас підходить впритул обпалюючи мене гарячим поглядом з голови до ніг. Задоволено хмикає і тягнеться за штанами, які мирно лежать на спинці дивана. Дістає телефон і простягає мені. Швидко приймаю апарат і посміхнувшись йду назад до ванної. Влад зустрічає мене на порозі підморгнувши. Підіймаю куточки губ у відповідь, вдаючи, що вже слухаю гудки в телефоні. Щільно прикриваю двері, оперяючись на них. Серце стукає в скронях і починає боліти голова. Набираю номер таксі, озвучую адресу і після закінчення розмови швидко стираю номер. Підходжу до дзеркала і голосно видихнувши, налаштовуюся на гру.
Немов фурія вилітаю з ванної кімнати, показуючи всім виглядом, що щось трапилося.
- Мені терміново потрібно додому! - швидко одягаю на себе сукню без спідньої білизни й застрибую в туфлі.
- Що трапилося? - перегороджує мені шлях Стас.
- У доньки температура піднялася, так що мені терміново потрібно їхати в село! - вимовляю з запинки, не дивлячись в очі.
- Впевнена, що хочеш піти просто зараз? - хапає мене за лікоть.
- Ага! - вириваю лікоть з захоплення, і роблю крок до дверей.  Цього разу дорогу мені закриває Влад і зі злістю вихлюпує в обличчя:
- Ластівко, ти ж розумієш, що не можеш піти?
- Це ще чому? - підіймаю брови в здивуванні.
- Ми ще голодні!
Охреніти можна від чоловічої логіки. У мене дитина хвора, а він переживає тільки про те, що немає в кого свій член сунути. Хоча не мені судити, я теж не без гріха.
- Думаю офіціантки краще впораються за мене! - і не чекаючи відповіді обходжу чоловіка і виходжу за двері. Іду в кінець коридору, до дверей на яких намальовані сходи й швидко спускаюся. Щоб не йти в натовп, де мене можуть затягнути в оргію прямую до запасного виходу.
Як тільки опиняюся на вулиці, прикриваю очі, вдихаючи прохолодний аромат ночі. Обходжу будинок і бачу своє таксі. Пірнаю в салон автомобіля, повідомляю адресу і відкидаюся на спинку голосно дихаючи.
Починаю обдумувати ситуацію і розумію, що контракт з німцями це підстава. Великі прибутки, маленькі витрати, довгостроковий контракт. Чому я на це раніше  не звернула увагу? Але якщо розібратися, то я ж не юрист, моя справа цифри. Дивно все це. Не можу зрозуміти, що вони хочуть зробити, а найголовніше - навіщо? Адже ця компанія їх тітки, вони єдині спадкоємці конкурентів на спадок немає. Я не бачу сенсу в цьому ...
Опинившись біля свого будинку, я як ошпарена полетіла до під'їзду. Мене опанувало таке відчуття, немов за мною хтось стежить. Страх увірвався в тіло до кінчиків волосся, але я не показуючи паніки крокую з гордо піднятою головою. Тремтячими руками набираю код на домофоні, і двері відчиняються. Забігаю в ліфт, озираючись по сторонах. І тільки коли двері наглухо закриваються я видихаю, відчуваючи себе в безпеці.

Виходжу на своєму поверсі, швиденько підходжу до вхідних дверей квартири й тільки хочу набрати код на електронному замку, як чую важке дихання ззаду.
- Швидко ваш вечір закінчився пані Соломія. Напевно брати вас погано розважили?