Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

Тепер він розумів, що навіть командування у своїй стратегії зарахувало «Сінано» до втрат — бо якщо ні, то Переможець зараз не розтинав би мономолекулярним лезом корабельні нутрощі. Але титуловані флотоводці та безліч їхніх штабних служб не знали, не могли знати, що тут відбувається насправді. І не збиралися навіть слухати, ба більше — вірити тим, хто звертався до них із цих задимлених казематів.

«Сінано», давнішій за будь-який з кораблів Об’єднаного флоту, був приречений на знищення. Зіверс торкнувся долонями приладової дошки. Дотик, який він відчував, був лише синтезованим сигналом, набором технічних показників для мінімального сприйняття довкілля — значно біднішій за той, що давала жива плоть. Невдоволений цим, він опустився на коліна й припав до пласталевої поверхні щокою. Цей вияв сентиментальності був несподіваний навіть для нього самого — досі Вольфрам фон Зіверс не відчував, наскільки багатовимірним та глибоким є відбиток цього корабля в мультивсесвіті. Так, корабель не мав свідомості — просто не міг мати, ця хиба була виключним прокляттям людства. Але він мав душу. Вона сформувалася з багатьох проекцій, що їх корабель відкидав на різних шарах простору-часу. І Зіверс надто глибоко занурився в неї за час служби, особливо в ці останні дні, щоб тепер її не відчувати… не бути її часткою.

Таким — уклінним і зануреним у резонансні відлуння — він був, коли за спиною його постав Фхатаґва. Сяюча сфера блідого блакитного полум’я, навколо якої глибоким колодязем вдавлювався простір-час. Мініатюрна нейтронна зірка, що могла існувати в цій реальності тільки частковим відбитком, повноцінним своїм втіленням залишаючись в іншому макрокосмі. Як і інші Вогняні вампіри, він повноцінно існував у струнному ландшафті, значно віддаленому від того, де перебувало людство, і тому потребував якоря особистості. Але Фхатаґва присвятив себе служінню Великому Давньому Катудзі — і те служіння змінило його більше, ніж інших Вогняних вампірів. Там, де звичайний вампір був лише квантовою проекцією, сплутаною зі свідомістю фізичного носія, для якої тутешній простір-час встановлював жорсткі закони взаємодії із собою, Фхатогва радше змінював квантову реальність у сфері свого впливу. Значно змінював. Тому й якір він мав набагато складніший за своєю будовою.

Зіверс відчув чужорідну присутність — холодною, задушливою хвилею тваринного жаху, крижаним спалахом сигілів, оскаженілим миготінням вбудованих давачів. Блідо-блакитне сяйво, що впало на нього, було наче цілком звичайним, ординарним. Але загострені аугментаціями очі професора різав протиприродний частотний спектр того сяйва. Сяйва з іншого космосу.

Завмер, не маючи сил поворухнутися. Неймовірна вага істоти химерним виром закручувала навколо себе простір-час, але, перебуваючи занадто «назовні», здавалася прозорим нашаруванням на ньому. Буття та небуття, що зійшлись у запеклій боротьбі.

— Mein Tod wird nichts ändern, Vampir, — не обертаючись, промовив Зіверс, який навіть не сподівався, що істота зрозуміє його. — Du wirst es nicht schaffen. Du wirst dieses Raumschiff nicht haben.

Мереживо нейтронних потоків, що звивалося в безперервному танку, на якусь мить припинило свій хаотичний рух, склавшись у довгу послідовність комплексних форм. Можливо, то була форма спілкування, найближча до людських, на яку був здатен Вогняний вампір. Асемічний символізм, що, навіть такий, лежав за межами прямого сприйняття людським розумом… Усе одно Зіверс не дивився. Фхатагва рушив до нього — і від того його руху простір-час пішов хвилями, дикий код заметушився, змінюючи свої численні течії та розбиваючи пакети й вузли. Сенсори верещали, захлинаючись у магнітному полі.

І тоді він побіг — Вольфрам фон Зіверс, що заради служби на військовому кораблі перетворив себе на спеціалізовану машину, лише з невеликим відлунням первісної людяності, який ніколи не вважав себе військовиком — принаймні, воїном. Його тіло перебудовували, викидали все зайве та слабке, змінюючи на витривале й відповідне суворим вимогам флотської служби. Знешкоджували все, що маленькими хробаками підточувало його, що заважало й відволікало. Рік у рік загортали у щільний кокон, позбавляючи слабкості, жалю та сумнівів. Чи й сподівалися на такий результат, чи передбачали, що їхнє творіння повстане та серед останніх буде боротися за «Сінано», коли іншим буде вже несила?

Але Зіверс не був воїном. Усі ті зміни, яких він зазнав, не призвели до перетворення його на смертельну зброю, принаймні — не на ту зброю, що здатна здолати ворога у двобої. Радше на корисний елемент великого механізму, складної машини. А за теперішніх обставин він став Ахіллесовою п’ятою, щілиною в обладунках, зручною для завдання швидкого смертельного удару.

Він біг щодуху, не обертаючись і не замислюючись, біг так, що ревіли перевантажені органо-синтетичні м’язи, перегріваючись і посилаючи відчайдушні сигнали керуючим системам про аварійне відключення. Дарма — перше, що зламав Зіверс, коли зрозумів, що з ворогом він нині лицем до лиця, це власні обмежувальні процедури. Але щоразу, коли він відчував, що викривлення простору-часу за спиною вщухає й віддаляється, щоразу, коли воно майже зникало з показників сенсорів, якимось неймовірним чином переслідувач знов з’являвся позаду, ще ближче, ніж був до того, відрізаючи його від наступного повороту, заганяючи в кут, мов сполоханого звіра.

Повернувши за ріг, він побачив вивернуте, мов вітролом, сплетіння труб, газоходів та кабелів, покручених та спотворених потужним вибухом. Вимкнувши магніти в підборах, Зіверс майнув крізь цей металево-пластиковий ліс, крізь вихори пари, диму та сріблястих іскор. Відштовхуючись, його нога застрягла між двох труб. Втративши рівновагу, тіло незграбно повалилося вперед, застрягла нога вигнулася й тріснула, не витримавши навантаження. Бризнуло їдкою рідиною з гідравлічного циліндра, замерехтіли повідомлення про ушкодження.

Дрібниці. Він усе ще на ходу. Вага в умовах мікрогравітації незначна, ушкодження — мінімальні. Треба тільки визволитися…

Ще один стрибок — і Зіверс пролітає над понівеченими рештками корабельного нутра. Затримка три секунди, не більше. Всього три секунди…

Фхатагва, Екзарх Катудги, проминув завал, викривляючи вихлопи газу та пари, закручуючи змії-кабелі навколо себе, наче елементи карликової сфери Дайсона. Він не затримався. Ані на частку секунди.

Професор, потрапивши в поле вампіра, завмер, борючись з новою потужною силою, потім захитався й повалився долілиць — аби тільки вперед, аби бодай нігтями вчепитися за виступаючі ієрогліфи, давні, як сам корабель. 労働 — Праця, 犠牲 — Жертовність, 繁栄 — Процвітання. Важка крапля рідини з охолоджуючого контура над головою повільно зірвалася та полетіла в бік Фхатагви.

Менш ніж за хвилину жрець-вампір остаточно затягнув професора Вольфрама фон Зіверса до своєї сфери. Безсилий, той уже не міг не дивитися — але не міг і