Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

хоч він і не вчинив ще подвигів, але вже приписував собі ті, які мав намір учинити і які мали покрити його безсмертною і вічною славою. З першого погляду може здатися, що приписувати всю славу чоловіка його діянням буде не зовсім по-християнському, за постулатами якого насамперед важить віра в Сина Божого, але християнські переконання Дон Кіхота були глибоко внутрішніми, були заховані під благодаттю віри та заслугами діянь, закорінені як у природі, так і в благодаті.

Отже, багатій Хуан Лантух пообіцяв сплатити своєму наймитові весь борг до останнього реала, та ще й з дорогою душею, і це бажання сплатити свій борг не просто так, а з дорогою душею здалося Дон Кіхотові дещо зайвим, тому він сказав Лантухові, що дорогу душу той може залишити собі, проте якщо не дотримає свого слова й боргу не сплатить, то він вернеться й покарає його, і знайде його, хай би він навіть ящіркою забився під якийсь камінь. Узявши з Хуана Лантуха таку обіцянку, Дон Кіхот поїхав собі далі своєю дорогою. А коли він уже проїхав крізь гай і сховався за деревами, багатій Хуан Лантух схопив хлопця за руку, знову прив’язав його до дуба й примусив дорого заплатити за справедливий суд Дон Кіхота. І наймит після цього «пішов із важким серцем, присягнувшись одшукати завзятого Дон Кіхота з Ламанчі й розповісти йому геть-чисто все… Тим часом мусив, сердега, сльози ковтати, а господар справляв собі смішки».

«Завзятий же гідальго Дон Кіхот, оборонивши в такий спосіб покривдженого, був вельми задоволений, що так славно й щасливо розпочав своє рицарювання», — додає Сервантес не без зловтіхи. І разом із ним зловтішатимуться всі ті, котрі говорять про негативні наслідки прагнення до ідеалу. Але тепер, хто сміється і хто плаче тепер? Кабальєро поїхав далі своєю дорогою, сповнений віри, обмірковуючи свій подвиг і згадуючи про те, як уже сьогодні «вирвав бича з руки немилосердного ворога, що безневинно катував сього ніжнотілого отрока», якому, безперечно, принесла велику користь та друга хлоста, що нею хазяїн мало не спровадив його на той світ: набагато більшу користь, аніж перша, й до того ж вона була цілком заслуженою з погляду людського правосуддя. Для нього було набагато цінніше і набагато більше його навчило те друге люте шмагання, аніж його шістдесят три зароблені реали, якби хазяїн і справді заплатив їх йому з дорогою душею. А крім того, треба взяти до уваги, що пригоди нашого кабальєро хоч і відбувалися в часі та на землі, але мали своє коріння у вічності, а у вічності та в глибинах кривда, якої завдав своєму наймитові багатій Хуан Лантух, була дуже добре й назавжди виправлена.

Тож Дон Кіхот поїхав собі далі тією дорогою, яка була до вподоби його Росинантові, бо кожен, у чиїх грудях живе відчуття високого обов’язку, не може не знайти дороги до вічної слави. Так і Іньїґо де Лойола, коли, їдучи з Монтсеррата, розлучився з мавром, із яким сперечався, вирішив довірити своєму коневі, на якому він їхав, вибір своєї дороги та свого майбутнього. Й отак їдучи, Дон Кіхот зустрівся з чималим гуртом толедських купців, які прямували до Мурсії, щоби накупити там шовку. І здибавши тих купців, наш кабальєро побачив перед собою нову пригоду й постав перед ними, як розповідає нам Сервантес, і зажадав, аби вони визнали — зажадав від купців! — що «в цілому світі немає красуні над володарку Ламанчі, незрівнянну Дульсінею Тобоську!»

Дріб’язкові серця, які вимірюють велич людських учинків лише ницими вигодами плоті або спокоєм зовнішнього життя, були схильні похвалити намір Дон Кіхота примусити багатія Лантуха заплатити своєму наймитові зароблені ним гроші або допомогти вбогим, однак вони не бачать нічого, крім чистого божевілля, в його бажанні вимагати від торговців, аби вони почали вихваляти красу Дульсінеї Тобоської, якої вони ніколи увіч не бачили. І ця пригода є, безперечно, однією з найбільш донкіхотських пригод Дон Кіхота, тобто однією з тих, які найвище підносять серця людей, ушляхетнених його божевіллям. У цьому випадку Дон Кіхот готовий битися не за те, щоби допомогти вбогим, не за те, щоби захистити скривджених, і не за те, щоби покарати несправедливість, а за те, щоби завоювати духовне царство віри. Він хотів показати тим людям, чиї надміру чутливі до дзеленчання монет серця були спроможні споглядати лише матеріальне царство багатства, що існує царство духовне й у такий спосіб привести їх до свободи навіть усупереч їхній волі.

Купці не виконали його вимогу відразу й, не схильні поступатися так легко, звичні до всіляких вивертів, відмовилися визнавати красу Дульсінеї, пославшись на те, що вони ніколи її не бачили. І тут Дон Кіхот досягає вершини своєї донкіхотської логіки й вигукує:

«Якби я вам її показав, то невеликою було б із вашого боку заслугою засвідчити очевидну істину! Вся сила в тому, щоб ви, не бачивши, повірили, визнали, ствердили і присягли того боронити».

Дивовижний Кабальєро Віри! Яким глибоким її відчуттям він наділений! Він був вірним сином свого народу, який також із мечем у правій руці та з Христом у лівій вимагав від далеких народів визнати віру, якої вони не знали. Щоправда, іноді він змінював руки й підіймав угору меча, завдаючи ударів розп’яттям. «Неотесами й пустоплясами» слушно назвав Дон Кіхот толедських купців, бо чи можна уявити собі більшу неотесаність та пиху, аніж відмовитися повірити, визнати, ствердити й боронити красу Дульсінеї, не бачивши її? Але вони, несхильні до віри, затялися на своєму і, як ото юдейські впертюхи, що вимагали від Господа знаків, просили, щоб кабальєро показав їм «якусь парсуну тієї дами, хай навіть із пшеничину завбільшки», додаючи до впертості злість та блюзнірство.

Вони вчинили святотатство, припустивши неможливе про Дульсінею, зорю, яка освітлює нам стежки цього ницого життя, порадницю в нашому горі, джерело, з якого бризкає наша сила й енергія і в якому зароджуються наші високі поривання, про ту, завдяки кому стає стерпним наше життя й наповнюється життям смерть. Вони набралися нахабства припустити, що вона може бути «на одне око крива, а з другого їй ропа тече.

— Нічого такого з неї не тече, підла шельмо! — закипівши гнівом, гукнув Дон Кіхот. — Нічого з неї не тече такого, як ти кажеш, її біле, як лебединий пух, личко точить із себе амбру та мускус, і зовсім вона не крива й не горбата, а струнка, як веретенце в горах Ґвадаррами».

— Нічого з неї не тече, нічого з неї не тече! — повторимо за ним