Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

І щоби примусити їх заплатити за таке велике блюзнірство, Дон Кіхот наставив списа й «ринувся на розмовника з такою скаженою люттю, що якби Росинант не спіткнувся ненароком і не впав серед дороги, набіг би необачний купець лиха».

Але Дон Кіхотові довелося випробувати своїми ребрами твердість матері-землі: то було його перше падіння. «Кінь упав, а вершник далеченько по землі покотився. Силкувався підвестись, та не міг — морочливо було з тим списом, щитом, острогами, шоломом, з усім важенним обладунком». Отже, опинився ти на землі, мій сеньйоре Дон Кіхоте, бо поклав надто великі надії на власну силу та на силу тієї шкапи, чиєму інстинктові ти довірив обирати свою дорогу. Твоя самовпевненість тебе згубила: віра в те, що ти є сином своїх діянь. Ти покотився по землі, мій бідолашний ідальґо, а на ній твоя зброя і твій обладунок радше заважають тобі, ніж допомагають. Але це не має значення, бо твоїм тріумфом завжди було наважуватися, а не досягати успіху. Та перемога, яку вважають перемогою гендлярі, була б негідною тебе; твоя велич полягає в тому, що ти ніколи не визнаєш своєї поразки. Мудрість серця, а не наука голови — це вміти бути переможеним і здобувати вигоду зі своєї поразки. Насправді сьогодні зазнали поразки толедські купці, а ти здобув славу, наш шляхетний кабальєро.

І навіть лежачи на землі й марно силкуючись підвестися, ти обкладав лайкою тих гендлярів, називаючи їх «нікчемними страхополохами» й «підлими боюнами» й даючи їм зрозуміти, що не зі своєї вини ти впав, а з вини свого коня. Так відбувається і з нами, з тими, хто вірить у тебе: не зі своєї вини, а з вини тих шкап, які носять нас стежками життя, ми падаємо на землю й не можемо з неї піднятися, бо наші рухи сковує вага старого обладунку, який ми носимо на собі. Хто звільнить нас від нього?

«Тут один погонич, не дуже, бачиться, добромисний, — розповідає Сервантес, — почувши, як шпетить їх простягнений долі рицар, не стерпів і надумав замість відповіді полічити йому ребра. Він підбіг до нього, вхопив списа, поламав на цурки й заходився бідоласі лати латати, поки не змолотив його на околот. Йому кричали, що годі вже, та хлопець не хотів од жертви своєї одстати, поки вся досада не виллється». Тепер, коли ти лежиш і не можеш підвестися, мій сеньйоре Дон Кіхоте, прибігає погонич мулів, ще розлюченіший, ніж гендлярі, й частує тебе цурпалками від твого ж таки списа. Але ти, незрівнянний кабальєро, побитий і ледь живий, попри все, почував себе щасливим, адже це, думав ти, «звичайна знегода мандрованого рицаря», й цими думками ти звеличив свою поразку, перетворивши її на тріумф. О, якби ми, ті, хто вірить у тебе, вміли почувати себе щасливими, після того як нас відлупцюють палицями, тобто коли ми переживемо звичайну лиху пригоду мандрованих рицарів! Ліпше бути мертвим левом, аніж живим собакою.

Ця пригода з купцями нагадує мені іншу пригоду кабальєро Іньїґо де Лойоли, про яку розповідає нам отець Педро Ріваденейра в III розділі І книги свого «Житія», коли Ігнатій дорогою з Монтсеррата «випадково зустрівся з мавром — із тих, котрі в ті часи ще залишалися в Іспанії в королівствах Валенсія та Араґон», і вони «поїхали далі разом і, розмовляючи, порушили тему невинності й чистоти Найсвятішої Діви, матері Нашого Господа». І та розмова закінчилася тим, що Іньїґо, розтявшись із мавром, «був опанований сумнівами й розгублений, бо не знав, що йому робити: не знав, чи та віра, яку він сповідував, і його християнська побожність не зобов’язували його погнатися за мавром, наздогнати його й заколоти кинджалом за ту зухвалість і нахабство, з якими він так безсоромно й нешанобливо говорив про благословенну у віках і непорочну Діву». І доїхавши до перехрестя доріг, він дозволив коневі, щоб той сам обрав напрямок і визначив, якою дорогою йому їхати: чи погнатися за мавром і заколоти його кинджалом, чи знехтувати його. І Бог визнав за потрібне просвітити коня, і той звернув на широку й рівну дорогу, якою поїхав мавр, підказавши в такий спосіб Ігнатієві, як треба діяти». Тож ви знаєте, як натхнення коня визначило подальшу політику ордену єзуїтів.

Розділ V

Де оповідається далі про злигодні нашого рицаря

Безпорадно лежачи на землі, Дон Кіхот пригадав одну подію, про яку він читав у своїх романах, — так і ми, зазнавши якоїсь поразки, звертаємося до своїх книжок, — і почав качатися по землі та декламувати вірші. І в цьому ми не можемо не побачити певну втіху від поразки і схильність до такої втіхи в ментальності рицарства. Чи не відбувається нині те саме в Іспанії? Чи не знаходимо ми втіху в нашій поразці й чи не відчуваємо певного смаку, як то відбувається під час одужання, у своїй хворобі?

І сталося так, що проїздив там Педро Алонсо, селянин і його сусід. Він допоміг Дон Кіхотові підвестися, впізнав його й допровадив додому. Вони не змогли порозумітися в тій розмові, яка точилася між ними двома, коли вони поверталися до свого села, в розмові, про яку, безперечно, Сервантес довідався від самого Педро Алонсо, чоловіка розважливого й тверезого, проте не вельми гострого на розум. І саме в тій розмові Дон Кіхот промовив свою відому сентенцію, таку сповнену змісту, коли сказав: «Мені видніше, хто я такий!»

Атож, йому видніше, хто він такий, він знає, хто він такий, але цього не знають і не можуть знати благочестиві Педро Алонсо. «Мені видніше, хто я такий!» — каже наш герой, бо його героїзм допомагає йому пізнати себе самого. Наш герой може сказати: «Я знаю, хто я такий!», і в цьому його сила і його лихо водночас. У цьому його сила, бо, оскільки він знає, хто він такий, він може не боятися нікого, крім Бога, який зробив його таким, який він є; і в цьому його лихо, бо лише він знає тут, на землі, хто він такий, а що інші цього не знають, то все, що він робить або каже, здається їм таким, що робить або каже людина, яка себе не знає,