Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

Отже, Дон Кіхота висвятив у рицарі шахрай, якому набридло гасати по світу й відверто грабувати людей і який тепер воліє здобувати собі засоби для прожитку, непомітно обкрадаючи подорожніх, і дві повії, яких він підвищив до рангу шляхетних панянок. Ось такі люди привели його у світ безсмертя, до якого нібито можна потрапити лише за допомогою каноніків та поважних священнослужителів. Гулящі дівчата, Похожала та Вітрогонка, дали йому їсти; вони оперезали його мечем і прип’яли йому остроги, показавши себе перед ним послужливими й смиренними. Постійно принижувані у своєму фатальному ремеслі, просякнуті власного жалюгідністю і не маючи навіть тієї бридкої гордості, яка буває іноді притаманна людям, що хизуються своїм падінням, вони були облагороджені Дон Кіхотом і піднесені ним до рангу шляхетних дам. То була перша несправедливість світу, яку виправив наш кабальєро, і хоч він потім виправив їх ще багато, цей світ і досі залишається несправедливим. Бідолашні жінки, які дуже просто, без цинічного хизування, схиляють голови перед необхідністю пороку та брутальністю чоловіка і, щоби заробити собі на хліб, погоджуються на безчестя! Нещасні охоронниці чужої доброчесності, перетворені на стоки для хоті, що застоювалася б і забруднювала інших, якби вони не давали їй витекти! Вони першими прийняли й оцінили шляхетного безумця: вони оперезали його мечем, вони прип’яли йому остроги, і з їхніх рук він виїхав на дорогу слави.

І це нічне вартування, хіба воно не нагадує нам вартування мандрівного рицаря Христа, Іньїґо де Лойоли? Також Іньїґо напередодні Різдва 1522 року став на варту біля вівтаря Святої Діви Монтсерратської. Послухаймо, що розповідає про це отець Ріваденейра (книга І, розділ IV): «Прочитавши у своїх рицарських книгах, що нововисвячені рицарі мають звичай нести збройну варту, він як нововисвячений рицар Христа захотів у духовний спосіб наслідувати цей шляхетний звичай і стати на варту зі своєю скромною і, на перший погляд, слабкою зброєю, але насправді міцною і могутньою, якою він озброївся проти ворога нашої природи, і почасти навстоячки, а почасти навколішки він простояв усю ніч перед образом Богородиці, всім серцем рекомендуючи себе їй, гірко оплакуючи свої гріхи й обіцяючи, що надалі житиме цілком іншим життям».

Розділ IV

Що приключилось нашому рицареві по виїзді з корчми

Дон Кіхот покинув корчму і, згадавши про поради мізковитого корчмаря, вирішив повернутися додому, запастися там усім необхідним для подорожі й узяти зброєносця. Він не був йолопом, він був безумцем, який не нехтував науку реальності.

І коли він повертався додому, щоби запастися всім необхідним, то почув голоси, які долинали з лісу, поїхав туди й побачив селянина, що бив хлопця, голого по пояс, обкладаючи його лайкою за кожним ударом. І коли наш кабальєро побачив таку картину, його дух обурився, й він накричав на селянина, який бив слабшого від себе, що не міг захиститися, й запропонував йому зітнутися в битві з ним, назвавши те, що той робив, підлим боягузтвом.

— Це мій наймит, — чемно пояснив йому знущальних і став розповідати, як у того пропадають вівці з отари, а коли він береться його за це карати, то наймит каже, що він його б’є, бо не хоче платити йому його чесно зароблені гроші.

«Як ти смієш, хамлюго, казати при мені, що він бреше! — гукнув Дон Кіхот. — Присягаю на сонце святе, що над нами світить, так і прошию тебе наскрізь оцим-о списом! Заплати йому без жадної відмовки, а ні, то Богом живим божуся, на місці трупом тебе покладу! Зараз же одв’яжи його!»

Брехати? Брехати в присутності Дон Кіхота? У його присутності бреше тільки той, хто звинувачує у брехні іншого, а надто в тих випадках, коли той, хто звинувачує, сильніший. У ницому й похмурому світі для слабких здебільшого не залишається іншої можливості захиститися, як удатися до брехні перед силою могутніх, і тому ці леви проголосили шляхетною свою зброю: міцні щелепи та гострі пазурі, і підлою — зброю слабших: отруту гадюки, швидкі ноги зайця, хитрощі лисиці та чорнильну рідину кальмара, а найпідліша зброя по-їхньому — брехня, зброя того, хто не може застосувати іншої. Але брехати в присутності Дон Кіхота або, якщо висловитися точніше, брехати в присутності того, хто знає правду? Бреше той, хто сильніший, той, хто, прив’язавши слабшого, шмагає його й кидає йому в очі свою брехню. І навіщо він, багатій Хуан Лантух, спійманий на місці свого очевидного злочину, ще обтяжує його, виступаючи в ролі обвинувача, в ролі диявола? Кожен хазяїн, який бере правосуддя у свої руки, повинен перетворитися на диявола, щоби зуміти його вчинити й понавигадувати звинувачень. Сильний завжди шукає резонів, аби виправдати своє насильство, тоді як, строго кажучи, вже самого насильства досить, бо насильство — це резон у собі самому, і то цілком достатній. Ліпше, коли нам просто наступають на ногу, наступають з умисною брутальністю, не кажучи: «Пробачте, будь ласка».

Сільський багатій похнюпив голову, — і хто б її не похнюпив перед лицем істини, яка, озброєна списом, розмовляла з ним погрозливим голосом? — похнюпив голову, не відповідаючи на погрози, відв’язав свого наймита і під страхом смерті пообіцяв заплатити йому шістдесят три реали, коли вони повернуться додому, бо тут із собою грошей він не мав. Хлопець не хотів іти з ним, боячись, що хазяїн із нього всю шкуру спустить, але Дон Кіхот сказав:

«Не спустить, раз я йому наказав, то мусить чинити мою волю. Хай тільки заприсягнеться тим рицарським законом, до якого належить, то пущу його з душею, і він тобі напевне заплатить усі зароблені тобою гроші».

Хлопець заперечив, сказавши, що його хазяїн — ніякий не рицар, а багатій із села Кінтанар, на що Дон Кіхот йому відповів, що й Лантухи можуть бути рицарями і що чоловік славен не родом, а своїми діяннями. А за рицаря Дон Кіхот прийняв Хуана Лантуха тому, що побачив «до того дуба, де стояла кобила на припоні, ратище було прихилене»; а хто, крім рицарів, користується списами, і хіба по чомусь іншому можна впізнати їх краще, ніж по спису?

Звернімо увагу на слова «не спустить, раз я йому наказав, то мусить чинити мою волю», слова, які, певно, виражали глибоку віру кабальєро в себе, віру у свою високу місію, бо