Читати книгу - "Кайдани для олігарха, Леонід Григорович Кононович"

— Ну! — здивувався Барабаш.

Я дістав з наплічної кобури парабелум і штовхнув запобіжник.

— Де? — поспитав я Більбонського.

Він тицьнув носом на двері, котрі провадили в глибину приміщення.

— Багато?

Більбонський гавкнув.

— Гостей у тебе не було? — поспитав я Барабаша. — Дівок яких-небудь?

— А що?

— Собайло дає знати, що в тій кімнаті якась істота. Жінка, скоріше за все.

Барабаш вдарив себе кулаком по лобі.

— А-а, — сказав він, засовуючи свого макара за пояс, — так це ж Зоряна! Тьху на тебе, скотиняко!

— Ти про що? — витріщивсь я на нього. Він загилив ногою двері у вітальню.

— Де це вона… а осьдечки ж, глянь! Зорянко, на-на! Іди сюди, моя кицю!

Більбонський напружився, готуючись до стрибка.

— Сидіти! — сказав я йому. Тоді зайшов до вітальні й став роззиратися довкруги.

Кімната мала такий вигляд, наче в ній мешкала свиня. Стіни були голі, на долівці валялися порожні пляшки, бляшанки з-під рибних консервів і упаковки од «Кіті-кету». В кутку висіла боксерська груша, а коло неї бовваніла штанга з повним комплектом дисків. Тут же стояли й двопудові гирі. Більше в приміщенні не було нічого.

— То де ж ця Зоряна? — поспитав я. Більбонський погрозливо загарчав.

— А осьо ж! — вигукнув Барабаш, витягуючи з кутка якийсь грубелецький канат. Тоді повісив його собі на шию. — Красіва, еге ж?

Люди добрі, в мене й очі рогом полізли! Довжелезна оливково-жовта змія поволі обкручувалася довкруг цього п'яного обревка, й її лускатий тулуб лиснів у світлі електричної лампи, наче відполірований.

— А т-ти ж моя мармулєточка! — сказав Барабаш, цілуючи її в писок. — Ти ж дєвочка моя ненаглядна!

Я отямився й покрутив головою.

— Слухай, що це ти притяг до квартири? Та це ж анаконда… річковий пітон!

Барабаш махнув рукою.

— Уяви собі, — він підійшов до мене, й анаконда насторожилася, войовниче висунувши свою банькату голову з-за його довбешки, стриженої під нуль, — іду якось увечері підземним переходом… глип — стоїть якийсь чолов'яга, й ця зміюка в нього на шиї. Чуй, каже, командір, — пітон треба? Я глянув, і так вона мені понравилася… а вмазаному, сам знаєш, море по коліна! А як же ж звать, питаю. Зоряна, каже. Та ти не бійся, вона од якогось крутого втекла та в нас у під'їзді бігала… а люди лякалися, то я зловив. Я, каже, в Нікарагуа воював, а там пітонів усяких до гибелі, то я знаю, як з ними треба! А чого ж, питаю, Зоряною назвав? А в мене, каже, жінка Зоряна… така змія, що цій треба вчитися в неї!

Я взявся за голову.

— Дядьку, а ти уявляєш, яка вона виросте?

— А яка ж?

— Чоловіче, вони п'ятнадцять метрів завдовж сягають! Одного чудового дня вона просто ковтне тебе й буде перетравлювати два місяці! Ти що, здурів?

Барабаш погладив анаконду по голові.

— Зоряна мене ковтне? Ну ти даєш! Вона мене так полюбила, що ми й спимо удвох. Ото залізе під ковдру, згорнеться в клубок… а голову мені під пахву — й кімарить собі, як дитина!

— Добра дитина! Метрів зо два, либонь?

— Три з половиною! — гордо сказав Барабаш.

— То ти її хоч годуєш?

— Та певно ж! Зразу давав «Кіті-кет», але він їй щось був не до шмиги… то я їй м'яса! Уявляєш, влупила п'ять кілограмів — і хоч би хрін! Спала після того, правда, три тижні…

— Вона й тебе колись влупить — і не облизнеться! — сказав я. — Ну, то воно, може й добре — одним йолопом на землі буде менше!

У передпокої пролунав дзвінок.

— О, — потер долоні Барабаш, — соски наші приїхали! Ану ж бо, глянемо, що за товар нам привезли ці обревки!

Першим до квартири ввалився кремезний бецман з винятково дурною фізіономіє. На сходовому майданчику чутно було якийсь шепіт і хихотіння.

— О, — сказав бецман, розглядаючи нас із Барабашем, — щось знайоме! Із бригади Кошмана, еге?

Барабаш грізно скорчив свою звірячу мармизу.

— Ти баб давай, а не язиком ляпай! Поняв?

– І хутчій! — докинув я й собі. — А то сперма вже до горла підходить!

Бецман простяг руку.

— По сто баксів з рила!

— А соски?

— Зразу гроші, а потім соски! Правил не знаєте? На сходовому майданчику знову захихотіли.

— Не поняв? — поволі сказав я. — Блатний, еге? Сильно вумний, еге?

— Бакси гоніть! — вперто повторив бецман.

— Які… які ще бакси, на хрін! — витріщився на нього Барабаш. — Ми ці… як на них… ветеринари! Афганістану которі, поняв? Ми в голову поранені, на хрін!

— Нам безплатно положено, блін! — сказав я, заходячи бецманові за спину.

Він блискавично розвернувся, завдаючи мені удару п'ятою, але Барабаш зловив його за ногу й, крутонувши, повалив додолу. В передпокої розляглося ревіння; я рвонув двері на себе й віч-на-віч зіткнувся з іще одним охоронцем, котрий спробував було зацідити мені в перенісся; ухиляючись од атаки, я захопив його зап'ястя обома руками, обернувся й, вивертаючи плечовий суглоб, завдав його лікоть собі на плече. Больовий шок наступив миттєво: харцизяка зойкнув і тут же звис на мені наче лантух.

— Заходьте, киці мої солодкі! — посміхнувсь я дівчатам. Вони дивилися на мене й мовчали.

— Не поняли, на хрін?! — гаркнув з дверей Барабаш. — Так зараз фейси будемо чистить!

Я відпустив охоронця, й він м'яко повалився на підлогу.

— Не лякай мені зайок… білочок наших маленьких! — сказав я Барабашеві. Тоді знову посміхнувся. — Не бійтеся, кішечки, — бить вас ніхто не буде! Ми хоч і в голови поранені, але ж нас лікують!