Читати книгу - "Роман шукає"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Хата Івана Щербини не була винятком: висока телевізійна антена, засклена веранда, пофарбовані синьою фарбою віконниці…
— Щербина? — перепитала у мене зустрічна бабуся. — Ондечки, з синіми віконницями.
Іван Павлович Щербина ніби й не здивувався, коли побачив свою косу.
— Мені казали, що згодом її повернуть, — мовив він спроквола.
— І справді повернуть, — підтвердив я, — тільки ще не сьогодні.
— Он як. Та воно й справді — куди тепер поспішати.
Він поклацав по косі твердим, немов залізним, нігтем, прислухався до того, як вона озвалася дзвінко, і сказав трохи здивовано:
— Через оцю косу, можна сказати, у мене пуття в житті помінялося.
— Чому?
— Та забрала ж її міліція. А там у нас, у госпіталі, курси були бухгалтерські. Повернувся я в село — хати нема, сім’ї нема, коси нема. Та й косити не було чого. Хіба що лободу. І став я бухгалтером. Хату збудував, а потім ще двічі перебудовував — не гірше, як у людей. Жінку маю, дітей маю, син інженером у Чернігові, то він до мене онука возить на власному «Москвичі».
— Ви й досі працюєте?
— Та ні. Оце з минулого року на пенсії. Сад доглядаю.
Йому вже було десь під вісімдесят, але вигляд мав здоровий, ходив без костура, тільки злегка накульгував. Дружина Докія Михайлівна — набагато молодша від нього, вродлива круглолиця жінка, але — їй же богу! — дивилася на свого чоловіка якось поблажливо й закохано.
На столі непомітно, ніби сама собою, з’явилась біла скатертина, а вже на тій скатертині і вареного, і печеного, хоч весь куток скликай. Стіл ніби промовляв про характер Докії Михайлівни: нові японські тарілки, кришталеві чарки, невеликі пузаті соусники й маслянки із смаженими на олії лисичками, тушкованими у сметані рижиками, маринованими опеньками і ще тими солоними білими грибами, без яких на Чернігівщині й стіл не стіл. Але була тут одна річ, що відповідала якраз характерові Щербини: на великій макітрі, де умлівали вареники, блищали дротяні стібки, ніби бік луснув, а його зшили.
Колись, мені розповідав тато, ходили по селах такі собі «холодні реставратори», які за допомогою дроту продовжували життя побитим череп’яним горшкам і полумискам, хитромудрими дротяними мережками скріплюючи докупи черепки й уламки. Здавалося, вмерла ця професія. Аж ось — хтось таки відремонтував макітру.
— Оце від того часу, як Героя дали, — скоромовкою говорила Докія Михайлівна, — до нас усе кореспонденти й кореспонденти приїздять, а з міліції так і не приїздили, а він ще раніше казав, що з міліції неодмінно приїдуть, бо косу мають повернути, а це ваша дружина, а така ж вола молоденька і вже лікарка, то сідайте ж до столу, а звідки ж ваші батьки, ой боже ж ти мій, то це ж сусіди, та це ж я тільки в середу була в Заліссі, та коли б знаття…
— Героя? — вихопив я з цього струмочка. — Соціалістичної Праці?
Щербина мовчав.
— Радянського Союзу, посмертно, — сипала словами Докія Михайлівна, — а він таки живий і ще поживе, а це діти його знайшли, школярі оці, що нишпорять по всіх цвинтарях, героїв війни розшукують, і, спасибі, знайшли, і Зірку дали, і орден, і кореспонденти оце все приїздять, а головному кореспондентові вареники наші так припали, що він і вдруге приїздив, тож сідайте, оце такі самі вареники…
— За що ж це вам Героя? — вперто питав я у старого Щербини.
— Та, — сказав він неохоче, — це ще на початку війни. Я й не знав, бо нічого такого й не зробив. Хіба що пляшку з гасом, чи що воно там у ній було, у танк кинув. А танкісти ті німецькі почали по окопові, де я сидів, крутитися, аж поки не згоріли разом з танком.
Кажуть, що націю формує земля. Та земля формує і окремих людей. Іван Павлович Щербина був сформований благодатною землею України, її неозорими степами, запашними луками, густими пралісами, тихоплинними річками, вишневими садами, повільною, співучою мовою її народу і духмяним теплим хлібом, яким тут зустрічають і який дають у дорогу.
Після обіду ми з Іваном Павловичем вийшли в сад, за хату, я розповів йому про те, що ми взялися до розслідування вбивства, яке сталося колись у госпіталі.
— А що тут розслідувати? — здивувався Щербина. — Я знаю, хто його вбив.
— Хто?
— Та був у нас такий Ігор Вербицький у палаті. Він його й зарізав.
— Чому?
— Та всі знають чому. Той льотчик Голобородько дівчину у Вербицького одбив. Медсестра там була молоденька, Люба. От він його й порішив.
— Чого ж ви раніше мовчали?
Щербина одвів очі.
— Ніхто про це у мене й не питав. Кажуть: «Ваша коса?» — «Моя». — «Ви його вбили?» — «Не я». Ну, на цьому й скінчилося.
— Та не може цього бути. Ігор Максимович Вербицький зараз у нас секретар міськкому.
— Та невже? — здивувався Щербина. — Он куди його занесло! Тоді, може, й справді не він. Хоч у той час він ще не був секретарем і не знав, може, що ним стане.
— А ви не бачились за весь цей час з Ігорем Максимовичем Вербицьким?
— Де ж я міг його побачити?
— А з іншими товаришами з госпіталю?
— І цих не бачив.
— Як же ви їх усіх розгубили?
— Дуже просто. Тепер ви
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман шукає», після закриття браузера.