Читати книгу - "Борошняні немовлята"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Саймон набрав швидкості. Невже, запитував він себе, батьки переживають таке щоразу, залишаючи дитя у візочку біля магазину? Тоді не дивно, що вони завжди такі понурі й намагаються якомога швидше проштовхатися до виходу. Не дивно, що вони вічно спричиняють затори на ескалаторах і в дверях, намагаючись запхати візочок туди, куди він фізично не вміщається.
Він знову не поцілив по м’ячу, і той покотився геть.
— Я з тебе, Саймоне Мартін, очей не спускаю! Продовжуй у тому ж дусі — і опісля ти в мене ще й відтискатимешся!
Усього десять ярдів[10] до повороту. І тоді він нарешті зможе крутнути головою і краєм ока побачити кущ. В одному Саймон переконався напевно: безглуздо намагатися грати у футбол і пильнувати за борошняним немовлям. Ніхто не спроможний робити як слід дві справи водночас. Він постійно чув це від дорослих: «Хіба можна зосередитися на завданні, якщо ти увесь час дивишся у вікно?» та «Ніхто не здатен одночасно і слухати, і говорити. Якщо ти говориш, значить, ти не слухаєш». Це причіпки, що їх дорослі повторюють з будь-якого приводу.
І його мама — точнісінько така сама. «Саймоне, хіба ти зможеш добре виконати домашнє завдання, коли твоє радіо так реве?». Чи: «Або готуй собі тост, або грайся з собакою — роби щось одне. Ти вже спалив чотири скибки хліба!». Вона чудово знала, що Саймон не вміє робити дві справи одночасно. Нічого жахливого не сталося б, якби вона запропонувала поглядіти борошняне немовля замість нього. Врешті-решт вона ж виховала його сама-самісінька. Вона мусить знати, як воно. Вона мала б усвідомлювати, що футбольне тренування добром не закінчиться. Чи вона вже забула всі ті вечори, коли брала його з собою у спортивний клуб, щоб пограти в бадмінтон? Тоді все закінчувалося сумно. Він досі пам’ятає, як, знову і знову обдираючи ноги об ті жахливі пластикові стільці, він перехилявся через балконне поруччя і гукав:
— Ходімо вже додому, ну будь ласочка!
Раз у раз із корту до нього долинала та сама відповідь:
— Саймоне, потерпи. Ми вже майже закінчили.
Тоді він знову сідав на місце і чекав, як йому здавалося, ще п’ятнадцять годин, помираючи від нудьги, а потім питав:
— Мамо, можна, я піду поперед вас?
— Саймоне, прошу! Я вже майже закінчила. Це остання партія.
Може, так і було. Проте коли вони закінчували грати, мамина подружка Сью завжди поводилася так, ніби змордований і неприкаяний Саймон був чимось незначним і не вартим уваги, як набридлива мошка чи дощ. Вона щоразу тягнула маму в клубне кафе, щоб «хутенько чогось випити», як вона це називала. Та варто лиш було Саймону розтулити рот, щоб висловити невдоволення, йому, крім кока-коли, давали ще й прочухана.
— Саймоне, будь ласка! Гра була важкою, і я хочу пити. Всього кілька хвилин. Постарайся трошки потерпіти.
Потім він сідав за окремий столик, понуро помішуючи соломинкою свій напій, щоб випустити з нього бульбашки. Тим часом мама і Сью безупинно лопотіли: «А її чоловік…»; «Мій батько…»; «їхні сусіди…»; «А його дочка…». Він уже дев’яносто разів окинув поглядом клубне кафе. Тут не було нікого його віку. Не було з ким постояти біля ігрових автоматів. Не було з ким побазікати в туалеті.
Він повиснув на переділці між їхніми столиками.
— Чому мені не можна залишатися вдома самому?
— Вже скоро, дорогенький. Щойно ти станеш достатньо дорослим.
— Ти могла б найняти мені няню.
— Саймоне! Лише раз на тиждень! Одна година! Ти ж знаєш, що це мало не єдина моя нагода виходити у світ. Не ний!
Тоді йому було дев’ять чи десять років. Мамі вже навіть не треба було за ним наглядати. Не було загрози, що він випаде з куща і забрудниться або що його викрадуть і закопають ногами до півсмерті в переодягальні…
Останній поворот! Саймону ввижалося найгірше! Борошняне немовля справді досі безпечно заховане у кущі? Хіба рушник був так само пожмаканий, коли він його туди запихав? Чи…
Хлопець укотре втратив м’яч, і той прокотився в нього між ногами.
— Попереджаю тебе, Мартін! Ще один такий недолугий пас — і ти закінчиш це тренування п’ятдесятьма відтисканнями!
Одне Саймон зрозумів напевно: самотужки людині з цією роботою не впоратися. Навіть щоб наглядати за борошняним немовлям, потрібно двоє людей. Підміна. Хтось запасний. Хтось без планів на вечір. Ці слова його мама повторювала безліч разів: коли не могла знайти няню на вечір або ж не могла собі дозволити її послуг. Безперечно, вдвох усе було б значно простіше. Дивно, але вона ніколи не висловлювала бажання, щоби батько повернувся (якщо не зважати на один випадок, коли мама, стоячи біля краю Саймонового ліжка, з гіркотою в голосі промовила: «Що ж, прикро. Шкода, що твій тато не тут і не може за тобою наглянути»).
Але Саймон за ним сумував. Не за ним особисто, звичайно. Як можна сумувати за кимось, кого ти ніколи не знав і чиє обличчя пам’яталося як розмита картинка. Той, за ким сумував Саймон, був вигаданою ним же особою. З темним кучерявим волоссям — такий, як на тих кількох неякісних фотографіях, які хлопчик познаходив у шухлядах. З прекрасним співочим голосом, про який навіть бабуся згадувала: «Чудовий тенор. Коли він співав, аж крокви дзвеніли». Саймон сам додумав татові зморшки навколо блакитних очей, глузливу посмішку і сильні руки, якими він міг би вправно підкидати й ловити сина. Саймон у дитинстві згаяв багато часу на те, щоб придумати, як саме його батько повернеться. Одного дня він раптом передумає. Просто прийде, без будь-якого попередження, і вони з мамою почнуть усе спочатку. І цього разу все завершиться добре. Тато захоче лишитися. Щодня, коли Саймон плівся додому по Вілберфорс-Роуд, повертаючись зі своєї першої школи, він давав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борошняні немовлята», після закриття браузера.