Читати книгу - "Коли повертається веселка"

– Не багато… Володя давно не бачив Романа, каже, він не з’являвся в Жовтоводську, спілкувались телефоном, а вже приблизно рік телефон Романа поза зв’язком…

– Чому? – Серце ледь не зупинилось.

– Хтозна… Може, загубив. Але не хвилюйтеся, Володя пам’ятає, що в Романа був дід Максим з боку матері, прізвища не знає. Тільки що дача була в селі Градні, поблизу Києва. Там ще монастир є.

– А де це село?

Оксана Прокопівна знизала плечима.

– Запитаємо в «Ґуґлі», – сказала Таня.

Вона вийшла в передпокій і повернулась із ноутбуком.

– Та-а-а-ак. Градно… Ага, ось воно на південний захід від Києва… Кілометрів сто від кільцевої. По асфальту, потім через міст… і ще кілометрів двадцять п’ять ґрунтовою дорогою.

– Як швидко ви знайшли, – зауважила Оксана Прокопівна. – А я ніяк не звикну до комп’ютера.

– Це не складно, варто тільки захотіти.

– Для мене тепер усе складно. Я вже і мріяти перестала.

Оксана Прокопівна стрепенулась, як налякана пташка, і знову замовкла.

– Це ви дарма, – сказала Таня, – мріяти потрібно до останньої хвилини. – Вона посміхнулась і торкнулась її руки. – Як про оселедець.

– Ой, ви це пам’ятаєте? – Вчителька почервоніла.

– Авжеж!

– Ой, Таню, минулого року, на Різдво, ледве Богу душу не віддала, – лікарі не дозволили. Мабуть, треба закінчувати з оселедцем… – Вона задумалась. – Тож… поки ми живі, все можна змінити, нічого не зміниш тільки на кладовищі. Але це не про Жовтоводськ, тут час стоїть.

Торкаючись сивого пасма на чолі, вчителька розповідала про повільне життя Жовтоводська. Тетяна слухала її, і в пам’яті виринали нові спогади з минулого. Про вітчима вчителька нічого не сказала, розповіла тільки про матір Тані: Олена майже рік тому зникла. Казали, що вона покинула чоловіка і втекла з коханцем. Куди – ніхто не знає. Жовтоводськ майже місяць гудів, як бджолиний рій, – стара, і таке учудила. А брат Тетяни Женька поїхав у Київ, працює у будівельній компанії. Кажуть, одружився, може, вже і дитинка є…

Від ситної вечері захотілося спати.

– Ой, забалакала я вас, ви вже окунів ловите, – мовила вчителька.

– Так, мені вже час…

– А в кого ви зупинилися?

– Ні в кого.

– Залишайтесь у мене, – запропонувала Оксана Прокопівна.

– Дякую, мені треба рано-вранці їхати, краще я заночую в готелі.

– Перестаньте, я встаю о пів на шосту. Залишайтесь, я буду рада.

– Не боїтесь? – усміхнулась Таня.

– Знаєте, Тетянко, я прожила довге життя, – знаю, кого боятися, а кого ні. Лягайте спати.

Оксана Прокопівна показала, де лежить іще одне покривало, якщо раптом уночі буде холодно, побажала гарних снів і вийшла з кімнати.

На добраніч…

Ця ніч не могла бути спокійною. Вперше за багато років Таня бачила вікна квартири, в якій жили ті, що мали бути її сім’єю. У трьох вікнах горіло світло. Крізь фіранку на кухні було видно чийсь силует.

Може, це вітчим? Або мама? Може, вона повернулася? Та ні, вона була нещасливою зі своїм «богом», тому й пила, тому й втекла. Напевно, вона зараз щаслива. Літній вік – це не перешкода для любовних пригод. Одного разу Таня познайомилась із немолодою поетесою, вона приносила до редакції свої вірші, присвячені Харкову. Кілька з них, разом із віршами Чичибабіна та Євтушенка, надрукували в журналі «Харків», присвяченому «Євро-2012». Осока зацікавився і попросив поетесу надіслати щось із любовної лірики. І вона надіслала… То було щось неймовірне! Уся редакція не могла збагнути: у якому віці ця жіночка так закохалася? Вона ж писала про себе нинішню! А про свого коханого – як про неповторного принца, що вже недобачає та шаркає капцями. Про себе ж – «с одной кривой, с другой хромой ногою…». А потім з’ясувалось: їй сімдесят три, а йому – вісімдесят два. Вони були щасливі цілих шість років, а потім він помер. А мамі всього-лишень шістдесят один рік! Хай їй щастить. Хоч їй…

Братик одружився… Так, йому вже двадцять дев’ять років. Чи пам’ятає він, як вони гуляли в парку, катались на санчатах, як купляли в аптеці аскорбінку? Як вона була його коником, як учила вимовляти літеру «р»? Він народився таким розумником! Одного разу вона попросила його: «Скажи: у парку ростуть дерева», а він видав: «У садку стоять дубочки». Усі ці роки вона сумувала за ним, а найбільш диким здавалося те, що її син навіть не знав свого рідного дядька.

Одного разу, коли Таня забрала Дмитрика з дитячого садка, він запитав: «А в мене є тато?» «Є», – відповіла Таня. «А де він?» – «Він живе дуже далеко». – «А чому він живе далеко і ніколи не забирає мене із садочка?» Що вона могла на це відповісти? «Бо так треба». – «Кому треба?» – «Твоєму татові».

Цієї історії вистачало, доки Дмитрикові не виповнилось дев’ять. Хлопчик попросив знайти тата. Таня збрехала, що тато має нову сім’ю і що вони обоє йому не потрібні. Тоді вона була впевнена, що збрехала для його ж блага.

Вона витягнула з сумки грубий потертий зошит і сіла на ліжко.