Читати книгу - "Коли повертається веселка"

Кілька хвилин вони сиділи мовчки.

– Розкажіть про себе, Тетянко. Я тих, хто тут учився, майже всіх бачу. Ось Світланку Чорногуз часто бачу, вона з песиком в парку гуляє, Марійку Ромашко теж зустрічаю. Вона така ж весела, завжди посміхається… – Раптом учителька замовкла. – Знаєте, а Сашка Корсуна вже немає…

– Як немає?

– Його вбили два роки тому.

– Сашка? За що?

– П’яний родич убив. Сашко хотів його спати покласти, а той його ножем… – Оксана Прокопівна провела рукою по волоссі. – Давайте пом’янемо його, він був хорошим хлопцем. Дивишся, ніби бешкетник, а душа ніжна.

Вони випили і знову замовчали.

– А ви як живете? – запитала Оксана Прокопівна, поставивши келих на стіл.

– Як? Добре живу. В мене є син, йому двадцять один рік, ось у березні виповнився, він закінчує Академію дизайну і мистецтв. Добре малює і цим заробляє.

Таня витягнула з сумки гаманець і показала фото Дмитра. Оксана Прокопівна сплеснула руками.

– Який цікавий молодий хлопець! Він на вас схожий. І на Романа. Точно, підборіддя його! А як там Роман? – Вона усміхнулась та із зацікавленістю поглянула на Таню.

– Не знаю.

– Не знаєте? – Обличчя Оксани Прокопівни витягнулося. – А хіба ви не разом?

– Ні, ми не разом. Я його більше не бачила, ну… з того часу, як поїхала звідси. Я взагалі більше нікого не бачила, тільки Богдану Матвієнко. Ні вітчима, ні маму. І брата не бачила. Це болісно, але так склалося… Вибачте, що мучу вас цим. Нехай це залишиться між нами.

Вчителька кивнула.

– А тепер мені потрібно терміново знайти Романа.

Оксана Прокопівна притисла долоню до щоки і задумалась.

– Він поїхав одразу після вас, – сказала вона після недовгої мовчанки. – Різні плітки ходили. – Вона скривилась і махнула рукою. – Навіть згадувати не хочеться. Але всі думали, що ви змовились і втекли разом.

– Ні про що ми не змовлялись.

– А я думала, що ви – сім’я, – сумно сказала вчителька.

– Ми не сім’я, – відрізала Таня.

Якось Богдана розповіла Тані, які плітки ходили в місті після того, як вона зникла. Емоційна однокласниця була щедрою на інтонації та óбрази. Слухаючи її, Таня вкотре переконувалась, наскільки можуть виявити свою сутність люди, коли заздрять або ж ненавидять, наскільки прозорими вони стають, оголюючи всі свої недоліки, комплекси і нездійснені мрії.

Ще в першому класі в Тетяну закохався новенький хлопчик, який прийшов наприкінці третьої чверті. Худенький, білявий, блакитноокий хлопчик, який шарівся, коли говорив із нею або тільки дивився на неї, вона теж червоніла. Він приходив у її подвір’я, сідав на лавку і не відводив погляду від Тетянки. У ці хвилини вона відчувала себе найкрасивішою дівчинкою на світі. Вона так вишукано стрибала через скакалку! Намагалась не бруднити одяг, а якщо раптом десь помічала плямку, то одразу бігла додому переодягатись. Діти насміхалися з нього майже тиждень, обзивали, але він мужньо терпів. За що йому помстилися: зірвали з нього черевик і втекли. Він побіг за ними аж до річки, де його черевик викинули у воду. Але не це було найжахливішим у їхньому маленькому дитячому коханні. Найгірше, що могло статися, – це осуд з боку дорослих, які називали цих дітей розбещеними, брудними душею і думками. Ніхто не побачив у цьому дива, ніхто не посміхнувся і не помітив, як з неба зійшов ангел і торкнувся своїм ніжним крилом кохання цих чистих дітей.

Дівчаткам заборонили дружити з Тетянкою, а хлопчика перевели в іншу школу. Минуло кілька років, і коли вони зустрічались у кінотеатрі або ж на вулиці, на секунду перетиналися поглядами, завмирали, але назавжди налякані чужою заздрістю і презирством розбігались у різні боки. І розбіглись назавжди.

Від Богдани Таня дізналась, що після того, як вона покинула місто, Шоха найбільше сочилась отрутою ненависті. Тетяну це не здивувало, адже вже до того часу вона здогадалась, що Шоха була закохана в Романа. Та хіба вона могла це побачити тоді, ще зовсім юна? У ті часи, коли кохання засліплює очі, хіба існує ще щось навколо? Кохання – це маленьке беззахисне наївне створіння, яке мислить, що всі навколо такі ж щасливі, як і воно.

Мама Шохи не пошкодувала слів: «Я цю шалаву в хату пустила! Ай-яй-яй, вона могла зіпсувати мою Галинку!»

– Що ж робити? – мрійливо сказала Оксана Прокопівна і поглянула на годинник, – дзвонити ще не пізно.

Вчителька поклала виделку на стіл і вийшла з кухні. Повернулась вона з блокнотом у руках.

– Тут номери телефонів усіх моїх учнів. – Вона розгорнула блокнот і примружилась. – Ем, ен, о… Панкратов. Це мій учень, Володя Панкратов, він учився в Києві разом із Романом, зараз ми йому зателефонуємо. – Вона взяла телефон.

– Тільки не кажіть, що я тут, – попросила Таня.

– Володю, доброго вечора, це Оксана Прокопівна телефонує. Тут мені зателефонував один мій знайомий, він шукає Романа Демиденка. Має до нього особисте питання. Треба йому адресу, а я не маю ніяких даних. Ви часом не маєте його телефону? Поза зоною? Ой, що ж робити? Хіба немає ніякої можливості знайти його? Що? Його дід? Де, кажете, його дача? Це таке село? Ні, не чула… Монастир? Дякую вам, Володю! До побачення.

Вчителька поклала слухавку і подивилась