Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

закусуючи булочками у формі півмісяця, що їх морці звуть «вухами в'язнів» і що їх радше їм кидали, аніж подавали, у в'язанці мішків. З камбуза поряд віяло сильним жаром, лунав різкий голос, брязкав метал, стелився запах гнилизни й розпеченого до червоного заліза, а за облавком, у спокійному морі, яке було водночас і темним, і блідим у місячному сяйві, проплив повз нас острів Дженнет зі своїми вершинами з вулканічного каменю. Ми не брали пасажирів з цього катованого стихіями острова безодень і попелу, де саламандри з роздвоєними язиками плодяться посеред квітів, що мають форму глечиків, і де, як кажуть острівні перекази, живе Інеті-Киан, Пожирач Ротів, який нипає чорними пагорбами, і вітер шарпає йому волосся.

Поки Стен врешті приєднався до мене зі своєю мискою, я вже майже доїв свою тушену рибу. Він примостив миску на кінчики пальців і зморщив носа від огиди. Довкола нас від руху корабля вібрували стіни, старе дерево блищало в світлі каганців з китовим жиром.

Я кивнув на знак привітання і виплюнув у долоню ціле віяло кісток.

— Ну ж бо, — засміявся я, — це краще, ніж те, що нам давали в корчмі.

— В корчмі хоча б були плоди хлібного дерева, — відповів Стен, понуро дивлячись у свою миску.

— Плоди хлібного дерева притуплюють мозок. Покуштуй-но — сьогодні це вугор.

— Добре, Екаві, — відповів він. Цей титул, вимовлений тихим, покірним і пасивним тоном, став для мене точкою відліку: саме так він звертався до мого батька. Цей титул тепер був мій, разом з будинком, лісами, перцевими кущами, усім монотонним краєвидом мого дитинства. І для мене це нічого не значить, думав я собі, хрумтячи колючими шматочками риби: мій хвилинний неспокій змило стрімким потоком радості. Міхи з перцем, якими ми завантажили трюм, гроші, які ми заробимо, фільварок — все це важить для мене менше, ніж літера фі, вимовлена жаргоном морців…

Вони вимовляли її як зі; вони висвистували свої слова; вони їх виспівували. Вони горбилися над сусідніми столами, високі брутальні чоловіки, їх білі сорочки з брижами потемніли від поту й смоли. Деякі коротко стригли волосся за бейнською модою, а інші дозволяли волоссю вільно рости, спадаючи на вуха, або ж зав’язували у хвостик і пускали по спині. Вони підносили миски до зарослих губів і не відставляли, аж поки не спорожнювали, а коли вертіли головами, їхні кульчики раз по раз вилискували. Вони анітрохи не були схожі на мого метра: оповідали сороміцькі історійки, обтирали роти рукавами і реготали, коли одному з них довелося боротися з кісткою, що застрягла в горлі.

— Квартал Зітхань, — почув я їхню розмову. — Ти п'єш з ведмедями. Рідкозуба Ілоні, в неї в хаті смердить.

У їхній мові лунали очеретяні звуки Евмені та солона лайка Калки; вони використовували назви певних фруктів і прибережних вітрів мовою кідеті, і в їх сленгу пульсували свистячі звуки мови Кестеньїйського нагір’я. Нарешті вони підвелися один за одним, випльовуючи кістки під ноги. Коли проходили повз наш стіл, я втупився в свою тарілку, серце мені калатало — я потерпав, що вони можуть помітити мене і водночас нестримно бажав бути одним з них, ба навіть одним з галерних рабів, у яких під очима витатуйовані знаки їхніх злочинів.

Коли я підвів погляд, Стен дивився на мене.

— Що?

Він зітхнув.

— Та нічого. Але… Може б ви запитали кока, чи нема у нього кропу.

— Кропу? А то нащо?

— Для молитви, — відповів він, підносячи ложку до уст.

— Для молитви.

— Старий Екаві звик був молитися у плаванні.

— Мій батько молився. — Я засміявся, давши своїй мисці щигля, а Стен ледь помітно стенув вузькими плечима. Світло каганця осявало невмолимі втрати, яких зазнала його зачіска, і маленький білий шрам, що переривав одну брову.

Я сперся ліктями об стіл і заохотливо йому посміхнувся.

— І куди ж нам засилати свої молитви?

— Назад, на острови. У ніздрі богів.

— Бідний мій Стене. Ти справді віриш у те, що спалена в моїй каюті дрібка сушеного кропу завадить богам розтрощити цей корабель, якщо їм цього захочеться?

Він знову стенув плечима. Відтак витягнув з рота дрібну кістку.

— Послухай, — я взявся його переконувати. — Дме Кавім. Він дме на північ і нікуди не звертає! Ну і як дим зможе рухатися назад?

— Вітер зміниться.

— Але коли? До того часу наші молитви зникнуть, їх поглинуть хмари і вони випадуть дощем над Олондрією!

Його очі нервово забігали. Врешті-решт, він не був готан, не належав до того нещасного класу, який живе без джат: вдома у нього була джат, неодмінно в одній із задніх кімнат його міцної глиняної хатини, скромна фігурка з дерева або глини, але не менш потужна, ніж моя власна. Звісно ж, не можна було брати з собою джат на північ до Олондрії: загубити свою джат у морі було б найбільшим з лих. Вважалося, що спалений кріп мав зробити богів прихильними і таким чином можна було вберегти свою джат від шкоди; але я був вражений думкою про те, що мій батько вірив у такий забобон. Та й Стен також: він так зажурився, аж його залізні риси зм'якли. Він виглядав таким нещасним, що я мимоволі засміявся.

— Добре. Я попрошу кріп. Але не зізнаюся, для чого він мені. Вони подумають, що взяли на облавок вантаж з безумців!

Я підвівся, зняв свою торбину зі спинки стільця і пішов од Стена: подерся крутими сходами на палубу. Не встиг я вигулькнути на сонячне світло, де високі щогли здіймалися, наче ліс голих дерев, — вітер одразу кинувся шарпати мені волосся. Я