Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

а деякі прибули навіть з Пітота. Зелений пологий схил, що вів до зруйнованого міста, вкривали люди — сиділи схрестивши ноги на матах під широкими парасолями. Втомлені служники ходили поміж них, носячи тарелі з їжею, і ритуальними жалобними фразами просили не відмовити у прийнятті поживи. Люди відвертали голови і з різним ступенем запалу наполягали, що не можуть їсти; та зрештою прийняли все, що їм дали. — Нехай це відійде од мене, — казали ми, ковтаючи кокосову настоянку, висмоктуючи мідії зі скойок, олія стікала нашими підборіддями.

Перед нами здіймалися древні руїни Джаджетанет Бажаної, міста настільки старого, що ніхто не міг згадати, хто ж це був — отой, що її бажав; міста привидів, населеного попелом мертвих, де вологі тумани скрадалися попід стіни і задума не поспішала зникати. Вночі, коли запалювали багаття і жалоба сягала апогею шаленства, а жінки із заплутаним волоссям імітували смертні муки, Джаджетанет здіймалася над нами, масивна, затуляючи собою зірки, Вона, душа втрати, яка знала, що це таке — бути забутим. Плакальниці пронизливо верещали. Батькове тіло лежало на кам'яній брилі, оточене запаленими смолоскипами, в золотих штанях і розцяцькованих бісером сандалях. Чи його руки все ще пахли перцем? Я уявив собі, як він інспектував фільварок, а в той час в його ребрах вже чигала смерть, згорнувшись для кидка.

І раптом, крізь завісу хмільного напою, я усвідомив, що не плакав, і визнав напругу в своєму серці таємним екстазом свободи. Дивлячись на розмиті плями нічних вогнищ, я примірявся до того, що має статися, летів усе нижче, немов шпак у Країну Гітар. Я затремтів з хвилювання, коли на брилі крихкого каменю батькову джат злизав спалах полум'я; я відчув у собі той момент, коли попрошу маму, аби дозволила мені попрощатися, і легким галопом з’їду в потонулу під дощами долину, прямуючи на північ. У мені був той момент, і ще багато інших моментів: момент торкання тімені дружини мого батька, коли вона, стоячи на колінах і плачучи, благає мене не викидати її з дому; урочистий момент нюхання тютюну зі старими з села; момент, коли я пакую свою торбину, а довкола лампи кружляють нетлі. Моя мандрівка вже була там, як оте слово, що чекає бути написаним. Я бачив тихий, мокрий ліс і порт Дініволім. А ще корабель, який забере мене звідси, яскравий як місто, а за ним, як світло, що піднімається з моря, — прозорий берег півночі.

* * *

Єдина річ, яку я не передбачив, — це те, що Лунре, мій іноземний метр, одмовиться від шансу повернутися зі мною в країну, де народився. Він безмірно вразив мене, коли зі скупою суворою посмішкою похитав головою і сказав:

— Ах, Шеве, цей шлях одрізано. «Я закинув свій шолом у море».

— Поет Равхатос… — пробурмотів я, заціпенілий. — Покинув війни… усамітнився в глиняній хатині в Келевейні…

— Ти був гарним учнем, — відповів Лунре. Я подивився на нього. Він стояв у тіні, похилившись, і його постать чітко вимальовувалась на тлі вхідної арки; позаду яснів город. Випадковий промінь упіймав один кульчик з блакитним камінцем, срібну брову, спокійну зелень ока, відтінок виразу: зрікаюся, рішуче.

— Я все ще ваш учень, — такою була моя відповідь.

Він засміявся і зробив легкий, непевний жест, відкривши одну бліду долоню сяйву, що линуло з городу.

— Можливо, — сказав він. — Я все своє життя був учнем Вандоса, і я вірю, що ваші чанаві схильні не відпускати своїх учнів.

Його зуби зблиснули у посмішці; але, побачивши мій сумирний понурий вид, м'яко додав:

— Я буду тут, коли ти повернешся.

Я кивнув, вкотре визнавши присутність таємного залізного стрижня в серцевині мого метра, адамантової жили, яка жодного разу не піддалася моєму дотику. Я примружився й закусив губу, перевівши погляд на сонце. Відтак запитав:

— Хай так… але що вам привезти з Бейна?

— Ох! — Він протяжно, судомно зітхнув. — Ох! Мені? Не привозь мені нічого…

— Що? — Я зірвався на крик. — Нічого? Ніяких книжок? Є безмір речей, яких вам хотілося!

Він знову посміхнувся, через силу:

— Є безмір речей, про які я згадував…

— Чаві, — не вгавав я. — Ви не можете відмовитися од подарунка, ну хоч щось з батьківщини.

Він одвів погляд, але не раніше, ніж я встиг побачити вираз обличчя, як у пораненого, тугу в його очах, — достоту так він виглядав, коли його хапала лихоманка.

— Нічого, — пробурмотів він нарешті. — Нічого, таки нічого не спадає на думку…

— Цього не може бути, Чаві, щось та й має бути. Благаю, скажіть, що вам привезти?

Він подивився на мене. Знову натяг оту свою понуру, відчайдушну посмішку, і я бачив у його очах смуток цього острова туманів та квітів. Але подумки я бачив ще й інше: високого чоловіка, що йде вздовж вітряного причалу й випльовує в море маслинові кісточки.

— Осінь, — сказав він.

Книга друга
Місто Бейн
Глава четверта
На морі

Корабель Ардоньї — олондрійською мовою «той, хто виходить з туману» — ніс мене на північ вздовж узбережжя Дженнет, німотні години штилю відмірялися звуком капітанського гонга, що скликав до їжі: запашна тушена риба з неймовірною кількістю кісток. Я стояв у голові черги разом з іншими платними пасажирами, в той час як мій ключник Стен та наші робітники дожидалися у хвості, переступаючи з ноги на ногу і