Читати книгу - "Погана"

досі є мій старий «Самсунґ», але я не можу ризикувати та вмикати його. Ні, тут є лише один вихід. Я куплю собі одноразовий телефон. Тут через дорогу є італійська версія «Карфон Вергаус». Я перебігаю жваву вулицю та заходжу туди.

Квартира приткнулася в звивистому бічному провулку. Горщики з квітами. Плющ. Балкони. Тут тихо. Усамітнено. Безлюдно. Ніхто не почує крику.

Я зустрічаюся з господарем моєї нової квартири (два бали з десяти. Отож не всі італійські чоловіки красунчики. Забираю свої слова назад). Він дає мені ключі, а я даю йому гроші. І він знову зникає.

Та ви, либонь, жартуєте: п’ять сходових прольотів? Та це ж убивство. Не помітно ані ліфта, ані ескалатора. Я розпашіла та вкрилася потом. Сподіваюся, це було варто зусиль. Думаю, що на верхньому поверсі безпечніше, тож це плюс, як на мене. Я відчиняю двері, і… о Господи! Це справжній палац. Куди там тому «Рітцові». Це все моє, а тут навіть королева могла б жити. Я кидаю сумку в передпокої та пурхаю кімнатами й нескінченними коридорами, пальцями обмацую панелі, якими обшито стіни, а мої ноги ледь торкаються підлоги. Я ковзаю на мармурових кахлях і захоплено кружляю кімнатами. На дерев’яних стінах виписані бездоганні пейзажі: пишна зелена трава та сонячне небо, янголята, ліси та квіти. Стелі високі, позолочені. Кришталеві люстри. Це розкішно, краще за стару віллу Бет. Ліжко з балдахіном і французькі шафи. Аромат бджолиного воску та жасмину. Я закохалася. Залишуся тут назавжди (принаймні доки я ще жива).

Наповнюю ванну водою, від якої йде пара, напускаю надто вже багато піни та глибоко занурююсь. Нарешті я тут. Я заслуговую на насолоду. Моя рука просковзує між моїми ногами. Я мокра. Я торкаюся до себе…

Ніно. Ніно.

Але я не можу зосередитись. Надто неуважна. Умикаю телефон Бет, на півхвилинки. Навряд чи за такий час його встигнуть відстежити. Мені потрібно перевірити, чи нема більш ніяких новин. Я могла пропустити щось важливе.

Дзінь.

Повідомлення з невідомого номера.

«ЩО ЗА ХУЙНЯ? ТИ ВБИЛА МОГО ХЛОПЦЯ?»

Ха. Це Ніно. Він, либонь, помітив, що його чоловік зник, і скумекав, що до чого. А знаєте що? Я не відповідатиму. Хай сам поміркує. Хай потурбується через це…

Я відкладаю телефон, а потім знову беру його. Відкладаю. І беру.

Не слід мені писати Ніно з телефона Бет, копи можуть простежити сигнал. Поряд – мій новий, тимчасовий телефон. Я набираю номер Ніно.

«ТАК, І ТИ НАСТУПНИЙ».

«Надіслати».

Це має його вивести з рівноваги.

«ДО РЕЧІ, ЦЕ Я. У МЕНЕ НОВИЙ ТЕЛЕФОН».

Це я також надсилаю.

Я видаляю його повідомлення та сердито хмурюся, потім вимикаю телефон моєї сестри. Краще більш його не вмикати. Це вже й так було надто довго. Я кидаю недопалок у різьблену мильницю, потім завантажую «Тіндер» на свій новий телефон. Вичищаю кров з-під нігтів. Пальці ніг стирчать із бульбашкової гори. Я виходжу з ванни в хмарині пари, пахуча, напудрена й чиста до блиску. Ані на обличчі, ані на ногах жодного бруду, жодної крові. З волосся не стирчить листя. Я оглядаю себе. Неперевершене божество. Чому він не відповів? Ніно – недоумок.

Знову «дзінь».

Ах, ось воно.

«ОБОЖНЮЮ, КОЛИ ТИ ГОВОРИШ БРУДНІ РЕЧІ».

* * *

Барберіні, Рим, Італія

– Але як це може бути терміновою необхідністю?

– Гаразд, так, може, це й не те щоб терміново, але відкладати точно не можна.

– Не можна?

– Так.

Адміністраторка морщить свого крихітного носика й оглядає мене з голови до п’ят. У неї бездоганні риси обличчя та ідеальна шкіра. Ні, справді, на сто відсотків ідеальна, ніби вона з іншої планети. Це не нормально. Я ніколи не бачила такої бездоганної шкірки, як у неї. Навіть у Бет не така. Навіть у маленького Ернесто. Її ніби зробили з пластмаси й пофарбували фарбою з балончика, як якусь блискучу нову машину. Її шкіра так світиться, що на якусь мить я забуваю про все. Що вона з нею робить? Як їй вдається так сяяти? Може, в неї необмежений доступ до ботоксу, тому що вона працює в цій клініці? Або до тієї кумедної штуки, мікродермабразії, коли з тебе знімають верхній шар шкіри, ніби ти якась змія? «Вампірські» маски з власної крові? Грязьові маски? Лазер? Цікаво, їм співробітники не потрібні?

– Гееееееееей! – вигукує вона.

Схоже, я на неї витріщалася. Може й слину пускала. Про що я говорила? Шкіра м’яка, мов у немовляти.

– Ой. Так. Розумієте, я поспішаю. Мені може знадобитися зникнути в будь-яку хвилину, але перш за все мені треба зробити цю процедуру.

– Так. Розумію. А куди зникнути?

– Я ще не знаю.

Де, в біса, той Ніно?

– Так, прояснімо все, – каже вона. – Ви хочете, щоб я запитала доктора Піранделло, чи є в неї час зробити термінову ринопластику?

– Ні, я ж вам казала. Мені треба змінити форму носа.

– Ринопластика – це й є зміна форми носа.

– То якого ж біса ви так і не скажете? – Англійська точно не є її рідна мова.

Вона зітхає.

– Сьогодні?

– Так, саме так.

Мені слід рухатися далі. Не можна зависати на одному місці. Кожна мить має значення…

Вона дивиться на годинник. «Омеґа», як у Бет. (Я раптом відчуваю, яке пусте в мене зап’ястя. Я продала годинника Бет, але все гаразд. Тепер у мене є той годинник із зозулею, і ви знаєте, він стає мені дедалі ріднішим.) Я бачу, що вона спантеличена, хоча насправді все дуже просто.

– Ви можете просто потелефонувати їй і запитати?

Вона дивиться на мене глибокими синіми очима, лазуровими, як небо над Сицилією, – кольоровими лінзами.

– Я перевірила її графік. Це не так просто. Ми зазвичай рекомендуємо провести одну чи дві консультації, а потім пацієнти чекають щонайменше зо два тижні, щоб переконатись, що вони не передумали. Що вони все добре обміркували…

– Угу. Усе гаразд. Я не передумаю.

– А ще ж операційна; нам потрібно замовити приміщення, медсестру, анестезіолога…

Дихання в неї свіже, як жуйка з перцевою м’ятою. Коли вона вимовила це слово – «анестезіолог», – це було ніби крок із літака в крижану тундру. Як арктичний бриз. Не хочу навіть думати, чим тхне в мене з рота. (Я наміряюся купити електричну зубну щітку, гарну, як у Амброджо та Бет.) Сподіваюся, що вона не помітила запаху вина. Я досі відчуваю присмак крові відтоді, як упала з унітаза, коли в мене була глибоко розсічена нижня губа. Доведеться говорити з напівзакритим ротом. Куплю «Губбу-Буббу». Я нахиляюся над її столом, так, що опиняюся за кілька сантиметрів від неї.

Вона кривиться. Та й біс із нею.

– Скільки?

– Даруйте?

– Просто назвіть суму. Скільки потрібно?

– Ви що, хабаря мені пропонуєте? – перепитує вона.

Та вона заслуговує на приз.

– Господи ж ти Боже мій! Я поспішаю. Скільки коштує зробити це сьогодні?

Я стукаю пальцями по її столику… Стук, стук, стук, стук. О, вийшло схоже на вступ до «Firestarter»[37].

– Справа дійсно не в грошах.

Бачу, ми йдемо в глухий кут.

– Гаразд. Хуй з вами. Піду до когось іншого.

– Спробуйте доктора Бальдассіні. Через дорогу. Він мені зробив носа, – пропонує вона.

Я вириваюся з дверей і мчу сходами донизу, під палюче сонце. Арррррр. Це вже не смішно. У мене скоро сонячні опіки будуть. От аби в мене була парасолька від дощу або від