Читати книгу - "Сусід"

Від несподіванки продовжую стовбичити у дверях. Судідка. Ось хто вона. Чудово! Це ще не за мною… Ще є трохи часу…

— Вибачте, я не відрекомендувалась. Мене звати Ореста. Я ваша сусідка.

Не заю чи вона це чула, не знаю чи цей звук був взагалі, але мені видалось, що в момент, коли сказала, що вона моя сусідка щось клацнуло. Так, як клацають замки від дверей, що ховають за собою таємницю. Особливо чужу.

— Що ж, проходьте, — відступаючи їй дорогу, запрошую зайти.

Чомусь нагадую собі відьму, яка солодким голосочком запрошує двох діток, що заблукали, до пряникової хатинки.

— Телефон на поличці біля дивану. Мене звати Вікторія… сестра Вікторія, — виправилась я.

Дівчина рішуче попрямувала до цілі. Граційно присіла біля телефонного апарату, зняла слухавку. З пам’яті набрала номер. Дуже тихо і вкрадливо про щось з кимось коротко перемовилась. Поклавши слухавку, ще якийсь час дивилась перед себе в нікуди. За мить хитнула головою, наче проганяючи чиюсь з’яву, вирівнялась і щойно тепер обережно роззирнулась.

— Гарно у вас, — вихопилось у неї.

Ми перезирнулись. Обоє знали, що ніяке у мене не гарно. Старі лаковані меблі, кришталеві цукернички у креденсі, кілька порцелянових фігурок, пластмасові квіти у скляних вазах.

— Хіба? — знітилась я.

До цього часу намагалася не зважати на, не так вбоге, як старомодне убранство свого помешкання. Нині глянула навколо очима молодої жінки.

— Затишно у вас, — поправилась вона.

— А у вас хіба ні? — цікавість пройняла мене наскрізь.

Може запропонує зайти?

— Ні, в мене все по іншому. Все якось дуже голо…

Мені раптом видалось, що дівчина готова розповісти щось дуже особисте, інтимне. В ту мить я її перебила, бо не хотіла, аби згодом вона про це пошкодувала.

Запраглось підійти і погладити її по голові, запустивши пальці в коротке смолянисте волосся. Мабуть, вона б цього не зрозуміла. Між нами всього якийсь десяток років різниці. Не можу поводити себе так, як добра бабуся, бодай і чужа.

— Ще все буде. Ви ж нещодавно в’їхали. З часом обживетесь…

— Правда? Ви так думаєте? — просто в очі.

Чекає. Сподівається, що я розвію її сумніви, сподівається, що переконаю в тому, в що сама не дуже вірить. А я ж не від того що знаю, а тому, що так ввічливо. Так годиться. Тим паче мені особисто цього не вдалось. Обжитись…

— Так, звичайно. Всі обживаються й ви обживетесь, — навіщось просто в очі їй брешу.

— Дуже вам дякую… дуже дякую… За все, — повеселіла. — Заходьте й ви до мене. На чай.

— Зайду, зайду. Обов’язково зайду.

— А можна я до вас іноді зі своєю донечкою приходитиму. Ви зможете їй щось про Бога розповісти, а то з мене паскудний вчитель. Жодної молитви не знаю. — Тихо.

Думаєш, дівчино, я знаю? Крім «Отче наш», що прабабця навчила, на превеликий свій сором, — нічого.

— Звісно, що можна. А дівчинці скільки?

— Вісім.

Пішла. Зачиняю за нею двері і ще якийсь час заглядаю у вічко. Сіла на сходи, схилила голову на перела і чекає. Як наша з Максимом кицька, знову подумалось мені.

Майже нічого не готую, але іноді все-одно виходжу до крамниці. Оскільки купую восновному хліб і масло, іноді ліверну ковбасу для кота, то особливою увагою продавчині мене не наділяють — не їхній клієнт. Стороннім також до мене жодної справи. Сусіди звикли до такого вбрання, а інших, мабуть, вже нічим не здивуєш.

Стою біля прилавка з тістечками. Гарні, наче намальовані. Не купую, бо відвикла собі догоджувати. Раптом взявся такий приступ ностальгії за горнятком кави з тістечком в доброму товаристві, що, мабуть, зойкнула, бо жінка з-за ляди питально звела брови, глянувши в мою сторону.

— Згадала, що вогонь під баняком з кашею не вимкнула, — збрехала я і опустивши голову, чимхутчіш покинула свою чергу.

До наступного магазину далеко. До цього, що через дорогу, повертатися не хотілось. Хай, повечеряю без хліба, велике діло. Доросла жінка. Стерплю. Йду, а тістечко з вітрини стоїть перед очима і безсоромно вилискує глазурованими боками.

Вперше в літаку. Вперше сама… це якщо не враховувати Володимира Петровича і ще декількох працівників банку, присутниість яких не завадить при підписанню договорів.

Думала все буде як в кіно: мякі фотелі, поряд Володя (подумки саме так від учора називаю свого безпосереднього шефа), келихи білого вина, мила бесіда яка завершується тим, що він засинає в мене на плечі, а я щаслива і бездиханна, бо боюся поворухнутись, аби не потривожити його сон… Але де ж то. Бідному женитися — ніч коротка, як то кажуть в народі.

Поряд — зовсім молода дівчина з юридичного відділу. Місяць як з’явилась в банку, а вже летить до Туреччини. В першу мить дивуюсь, але одразу пригадую, що її дядько — один зі засновників відомої в західному регіоні колсандингової компанії. Звідкись відразу народжується тиха неприязнь. Розумію, що підстав для неї нема, проте не годна впоратись зі собою. Силувано посміхаюсь, аби не виказати того, що відчуваю насправді. Мар’яна посміхається у відповідь. Щиро і навіть втішено. Готова щось сказати, але я відвертаю голову до ілюмінатора і втомлено заплющую очі.

Сормно за себе. І дуже-дуже боляче. Достатньо будо кільканадцяти хвилин, аби зауважити те, з чим важко сперечатись. Зграбна постань на високих підборах. Діловий сарафан, вбраний поверх білої бастистової блюзки виглядає на юній граційній працівниці, мов вечірній стрій.

Тонка чорна смужка від станика, що випадково відкрилась чужому зору, виглядає дивовижно доречно. Вона магнетично приворожує погляд і мимоволі народжує усмішку. Одразу стає зрозумілим, що у віці дівчини станики носять радше для краси. В моєму ж — аби підтримати та сяк-так придади хоч якоїсь форми