Читати книгу - "Сусід"

— Мене? — Мабуть вміння потрапляти в ступори — це теж риса характеру. І попри моє бажання вона в мене була.

— Так. Я прийшов почути від вас чи ви згодні летіти завтра на зустріч з керівництвом турецької компанії. Потрібно замовити квитки на літак і забронювати номери в готелі. Це завжди надійніше, ніж купувати номер на місці. — Терпляче пояснював він, мабуть, зауваживши здивування на моєму обличчі, яке нерухомо застигло на ньому.

Ось про що він. Запитував чи я поїду з ним на зустріч. Вдавати, що вагаюсь, чи одразу сказати, що «так»? І що на всі наступні запитаня — «так» і знову «так». Але жінці не личить бути такою податливою. Не пасує говорити все, що думає. Потрібно вдавати. Вдавати, що для мене це дилема. Що не маю я жодного бажання з ним кудись летіти, тим паче, до Туреччини. Там щойно розпочався сезон. Сонце ще ніжне, а вода вже доволі тепла. Цвітуть всіма можливими кольорами кущі, дерева, квітники і де я на превеликий свій сором ще жодного разу не була. Все ніколи. Та й не до того було… Але якщо це ради банку, ради…

— Думаєте моя присутність на переговорах доцільна? — Скромно опустивши повіки, питаю.

— Безумовно, це ж ви в банку визнаний стратег. Хто краще від вас знає фінансову сторону питання? — Всміхається на весь рот, зрозумівши, що я погодилась.

— Але ви справитесь і без мене. Я читала ваше резюме, — несподівано для себе випалю я.

Ніякого резюме я не читала і не вважала, що він може справитись без мене. Але як же тоді недоступність? Як же тоді завойовувати? Про те, що буде, коли Генадій Юрієвич довідається, що я відмовилась від стратегічної поїздки, в ту мить воліла не думати.

Який Генадій Юрієвич, який банк, які фінанси, коли в майтках з білого єдвабного італійського мережива, які досі лежали про всяк випадок, від бажання хлюпало і мало не преливалось через край.

— Справді? — здивувався. Щиро.

— Так. — Вирішила не здаватись і впиратись докінця, хоч не зовсім зрозуміла, що саме його дивує. Що він справиться й без мене чи те, що я читала його резюме.

Всміхнувся. Господи, чому ти одним даєш все, а іншим нічого? Чому в одних весь чар, розум, гроші, краса, усмішка, а в інших просто мокрі майтки?

— Якщо ви читали резюме, то ви б мали зрозуміти який я хвалько. Тож, будьте такими добрими, щоб ощавливити мене своєю присутністю. Я в повній мірі хотів би насолодитися своєю перемогою на ваших очах.

Що тут скажеш? Ач як завернув. Хай. Хай йому грець.

— Замовляйте.

Я ще довго стояла біля вікна, боячись сісти за стіл. Переймалася тим, що вогкий слід від бажання переб’ється на спідницю. І чомусь виникла думка, що все-таки не даремно вбрала білизну з білого єдвабного італійського мережива, яка про всяк випадок лежали в шухляді.

Все частіше й частіше ловила себе на думці, що проживаю чуже життя. Вкотре чуже. Чужим було, коли вийшла заміж за чоловіка, який слухав свою мамцю і понад усе обожнював борщ свеї тети. Чуже воно й тепер, коли вбираю чернече вбрання, тамуючи свій страх, розпач, а заодно свої емоції, бажання, тіло…

Цікаво скільки часу так витримаю? А ще цікаво чи в усіх решта людей виникало коли-будь таке ж відчуття. І що тоді робити? Жити далі, вдаючи, що все гаразд і нічого особливого не відбувається, чи все-ж такт щось змінювати? Але що?

Ось мої сусіди. В’їхали в нову відремонтовану квартиру. Чи їм добре? Чи в цієї жінки за стіною ніколи не виникало відчуття, що проживає чуже життя? Якось при нагоді потрібно буде спитати, хоч мені не слід (в цілях безпеки) заводити нові знайомства і розмовляти з чужими…

Роздуми обірвала мелодія дзвоника на вхідних дверях. Трохи жаль, бо от-от обіцяла з’явитись ниточка, за яку можна було б зачепитись. Поволеньки, обережно, аби не сполохати, слово за словом вийняти усю правду. Мені її так бракувало останнім часом…

Накинувши на голову хустку (вдома ходжу в довгій чорній сукенці і білою хустиною на голові, хоч не знаю чи так правильно, бо ніхто мені на цей випадок інструкцій не залишив) пішла відчиняти двері. Часом до мене забігав сусідський хлопчик. Йому чотири роки і в нас спільний… кіт, вірніше кицька.

Та прибилася до нашого під’їзду пізньою осінню, разом зі мною. До того ж вона була вагітною. Ніхто її не проганяв, але й забирати до себе не хотів, тож ми з Максимом, так звали малого, незмовляючись, почерзі її годували. Кицька призвичаїлася і навіть ходила до нас в гості. Іноді Максим забігав спитати чи вона часом не в мене. Кицьки сьогодні не було, тож я готувалась йому запропонувати, аби пошукав на подвір’ї.

На порозі стояла молода жінка. Йокнуло серце. Закалатало голосніше. В горлі пересохло, в скронях зі шаленою швидкістю зецебеніла кров, гупаючи молоточками які грозились перетворитись на кувалди. «Попалась», — перше що спало на думку. За мною прийшли. Невідомо звідки з’явився войовничий дух. Буду опиратись. Так просто вони мене не візьмуть. Обережно, аби не викликати підозри, намагалась розгледіти в незнайомці геть усе, що може стати в пригоді. Силилась зметикувати чи вистарчить сили її відштовхнути, щоб втекти. Вистарчить.

Тонкотіла. Великі чорні очі. Чіпкі і уважні водночас. Не приховуючи здивування також вивчає мене. Сукню, хустку, обличчя. Очі, які можуть завмерти і які готові будь-якої миті відсахнутись. Як у нашої з Максимом кицьки, подумалось мені. Миловидне обличчя з акуратними рисами. Правда, трохи завеликий рот, складений в зніяковілу посмішку. Якби не зовсім коротке волосся, то могла б навіть бути гарною, а так — скидалась на хлопчака. Чоловічою стрижкою весь чар її зграбної фігури зводився на нівець. Джинси, чоловічого крою сорочка також приховували її жіночість. Вмисно? Чогось соромиться?

— Доброго дня. Можна я від вас зателефоную. Ніяк не звикнуся з