Читати книгу - "З любов’ю, Обрі"

Я промовчала, і Бріджет сказала:

— Пішли.

Ми йшли назад до її будинку.

— Минулого тижня мені виповнилося одинадцять, — сказала вона. — А скільки тобі?

— Мені також одинадцять, — відповіла я.

— Я Бріджет, — повідомила вона.

— Я знаю, — сказала я. — Я Обрі.

— Я знаю, — повторила за мною Бріджет.

Коли ми повернулися на подвір’я, там була Мейбл.

— Бріджі, ти мене покинула! — вигукнула вона.

— Я повернулася, — сказала Бріджет. — Але я не можу з тобою гратися. Я збираюся гратися з Обрі.

Мейбл готова була розплакатися. Було очевидно, що зараз вона почне голосити.

— Обрі, можна я гратимуся з вами всіма? Будь ласка! Будь ласочка!

— Йди геть, Саванно! Ти ще замала!

— Обрі! — намагалася докричатися до мене Бріджет. — З тобою все гаразд?

— Мейбл може погратися? — видушила я з себе.

— Що?

— Мейбл може погратися з нами? — запитала я ще раз.

Спочатку я думала, що Бріджет розсердиться і скаже, що не хоче ні з ким гратися. Та замість сердитися вона сказала:

— Добре.

Вона взяла маленьку ручку Мейбл, а другою рукою дотягнулася до моєї руки, стиснула її і повторила:

— Добре.

~ ~ ~

Люба Джиллі!

Я обіцяла, що напишу і розповім тобі ще про щось. Ти завжди любила тварин — пам’ятаєш, у тебе був домашній жирафчик? — тож я почну з них. Бабусину кицьку звати Марта. Тепер я про неї піклуюся. Щодня її годую. У Семмі все добре. Часом він плаває, а часом просто тримається на воді, відпочиває і махає плавниками. Схоже на те, що він добре почувається після переїзду.

Сусідську дівчинку звати Бріджет. Їй одинадцять, як і мені. А скільки зараз тобі? Я заплуталася, рахуючи, але, мабуть, тобі все ще сім.

Бабуся шук-шук-шукає маму. Не знаю, чому. Мені все одно, куди вона поїхала. Думаю, бабуся хвилюється, бо вона мамина мама і мусить хвилюватися, хоча може бути й інша причина, бо ж так видається, що моя мама не надто мною переймається. Ну то й нехай. Не хочу її бачити.

З любов’ю, Обрі

~ ~ ~

Зранку я взяла конверт для Джиллі і прокралася надвір, поки бабуся мене не побачила. На подвір’ї Бріджет теж ніби нікого не було.

Я запам’ятала дорогу до дерева, з якого падала Бріджет. Коли дійшла до нього, подивилася нагору. Я ніколи не була майстром лазити по деревах.

Я взяла листа Джиллі в зуби. Поглянула на найнижчу гілку і стала дертися вгору. Витратила на це купу часу, бо на кожній гілці я зупинялася принаймні на хвилину і думала про те, як страшно лізти вище. По обличчю стікав піт, руки були слизькі, але я продовжувала дертися. Нарешті я зрозуміла, що залізла так високо, як тільки могла, тож обережно сіла. Витягла з рота листа до Джиллі й запхала в щілину між стовбуром і гілкою. Мені здавалося, що саме там йому місце. Потім я злізла.

Вермонт не був таким спекотним і липким, як Вірджинія, та все ж часом було дуже душно. У спеку бабуся скорочувала мій список. Якось вранці вона вручила його мені разом із мискою нарізаного скибками кавуна і сказала, що це нормально, якщо спочатку я просто посиджу, якщо хочу, звісно.

Я звикла до спеки у Вірджинії, але зараз чомусь почувалася жахливо. Раніше спека ніколи так на мене не впливала.

Сидячи на гойдалці біля парадного входу, я заплющила очі. Тато якось говорив про таку погоду.

— Спека задушлива, Обрі. Задушливо спекотно.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що не можу нічого робити. Настільки, що ліньки навіть дихати, хіба що тіло саме про це потурбується.

— Доброго ранку!