Читати книгу - "Торговиця"

В Олеся поза спиною пробігли мурашки, він утямив, що означає Казьове запрошення, й відказав:

«Дай спокій, Казю, відчепись...»

Однак Казьо не забирав ноги й чекав відповіді. Олесь збоявся, він ніколи ні з ким ще не бився, не випробовував своїх сил, і майнула у його голові думка проігнорувати задираку. Та тут же передумав, знаючи, що в такий спосіб признається до свого страху й відтепер завше ходитиме з принизливим відчуттям меншовартості й буде терпіти глум вуличної шантрапи — цькування, тютюкання й образи. Подумав, що варто б йому покликати для безпеки Юрка, проте так вчинити не дозволяла власна гордість, адже він повинен уміти сам себе захистити й не наражати товариша на небезпеку. Олесь зміряв Казя з голови до ніг і, впевнившись, що зможе подужати напасника, спитав:

«Сам на сам?»

Казьо мовчав, й Олесь, прийнявши його мовчанку за згоду, сказав:

«Гаразд, я прийду».

Мамі повів, що йде до Юрка Сербина готувати уроки, й, коли засутеніло, подався до фігури Скупневича.

Довкруж було тихо, Олесь завмирав у тривозі, проте ніхто нізвідки не надходив, й він постановив собі почекати не більше п’яти хвилин — нехай і Казьо дотримується точності.

Й цієї миті його думки розкремсав галас, з берега ріки йшла ватага хлопчаків, й перед вів Казьо. Млосний страх спонукував Олеся до втечі, чей він один не подужає кількох, навіть двох не здолає: підступний Казьо зрадив, то й сорому перед зрадником не матиме, він уже був готовий утекти, однак встид за своє боягузтво не дозволив йому зрушитися з місця...

Враз напасники пришвидшили крок і закричали «Bij rusina!», вони повторювали цей заклик безліч разів, ніби хотіли сполохати жертву, а може, й самі бійки збоялися й додавали собі криком відваги. Та вихопився вперед Казьо й кинувся на Олеся. Олесь відбивався кулаками, розквасив Казьові губу, з його носа свиснула цівкою кров, — Олесь уперше відчув свою силу, й покинув його страх. Він звалив Казя на землю, наступив ногою на його груди й одну мить так стояв — у позі переможного гладіатора. Та в цю хвилину ззаду схопило його — за руки, за шию — п’ять, десять, безліч рук, Олесь упав навзнак долі, по ньому почали топтатися, й він у розпачі подумав, що даремно не покликав на допомогу Юрка: нічого ж не може вдіяти людина сама...

Антошко Дзівак, як тільки почув крики, що долунювали від парку, зрозумів, що вони означають, тож відкинув набік начиння, яке цинував, схопився з крісла й скрикнув:

«А де Казьо?!»

Пані Емілія стояла, безпорадно опустивши руки, а Нуся залементувала:

«Таж він там, ще завидна вийшов з дому, щойно я впізнала його голос!»

«У поліцію, в поліцію біжіть!» — заметушився Антошко, та перекричала його Нуся:

«Поліція їм ще й допоможе, це ж Казьо з батярами на Олеся напав!»

І з цими словами вибігла надвір.

Не пам’ятаючи себе й не усвідомлюючи, що діє, Нуся побігла вниз вулицею й, допавши до фігури, протиснулася у тлум напасників, які гамселили зваленого Олеся, кидалася на них, немов розлючена кішка на оскаженілих собак, виривала жмутками волосся з голів, дряпала обличчя, істерично верещала, й налякані батяри розступилися. На допомогу Нусі бігла пані Емілія з кухонним гачком у руці й пан Антошко, спотикаючись, помахував погрозливо молотком, що його прихопив з собою, а тоді нападники розбіглися, залишивши самого Казя біля фігури. Й він стояв перед батьками розгублений, закривавлений на лиці. Антошко потермосив його за оборки й прошипів: «Марш додому, негіднику!»

А Нуся в той час припадала до Олеся, який лежав долілиць на землі, повернула його на спину й прислухалась, чи дихає...

Олесь прийшов до пам’яті, розплющив очі, й здалося йому цієї миті, що то карпатська амазонка з оповідок Вінценза — Оленка Шкіндова, яка прорвалася на коні крізь жандармські застави, прилинула тепер із опришківської свободи, щоб йому допомогти й життя врятувати. Й коли у його очах розвіялося мрево, він упізнав дівчину й прошепотів:

«Дякую тобі, Нусю...»

Антошко й Емілія подалися з Казьом додому. Нуся допомогла Олесеві підвестися, він підійшов до узбіччя дороги, помив під сифоном обличчя й сказав до дівчини, яка брала його під руку, щоб провести:

«Я сам піду, нічого страшного не сталося, дурниця...» — він наче виправдовувався за те, що з ним трапилося, й пішов вулицею, не оглядаючись.

Пані Фросина заламала руки, побачивши сина з синіми басаманами під очима, а батько геть сторопів:

«У яку ж ти катавасію потрапив, синку?»

«Та це на Мнихівці напала на мене зграя недоростків, а чому — не знаю... їх було багато, ледве вирвався з–поміж них...»

Штефан Шамрай згадав засторогу Антошка і втямив, що означали крики, які долинали з–над Пруту до Каштанового провулка. Та цієї миті він боявся дізнаватися правду: як буде після цього дивитися йому в очі сусід і якої сатисфакції повинен Шамрай від нього вимагати...

Олесь не ходив на лекції два дні, і Юрко Сербин, який сидів з ним за однією партою, запитав педеля, що трапилося з його сином.

«Трохи занедужав, — відказав Штефан Січкарня, не дивлячись хлопцеві у вічі. — Можеш провідати, йому вже краще».

Побачивши підпухлі очі товариша й синяки на його обличчі, Юрко зрозумів причину Олесевої хвороби й мовив, посміхнувшись:

«Відбулися й твої хрестини?.. Не дивуйся, ти не перший, давно вже вештаються по Місту фалангісти, як вони себе називають. Нападають на українців. Були вже випадки на Косачівці і в Дядьківцях, краще тепер не розмовляти вголос по–нашому. Є серед фалангістів і польські гімназисти. Ти нікого не впізнав?»

«Не роздивився, було темно... — Олесь відвів погляд від Юрка, а коли той таки спробував дізнатися правди, сказав рішуче, щоб на родину Антошка, а власне на Нусю, яка його порятувала, не впала погана слава: — Не випитуй, добре? В одному лише можу тобі признатися: моя пригода допомогла мені збагнути, що одна людина не може й дідька лисого...»

«Чи я добре зрозумів тебе: ти вже вирішив?»

«Так», — відповів твердо Олесь.

...Навесні 1936 року до Львова прибула зв’язкова Євгена Коновальця Анна Заячківська. У конспіративній квартирі на Старому Знесінні вона оголосила наказ Провідника ОУН про призначення в Галичині провідником Крайової екзекутиви — на місце заарештованого Степана Бандери — стрийського правника Льва Ребета. Тоді ж до головного Проводу була залучена студентська й гімназійна молодь, на