Читати книгу - "Торговиця"

«То чому пан Станіслав услід за батьком покинув Криворівню?» — спитав у Антошка Олесь.

...Ось що розповів того вечора своїм гостям пан Вінценз...

Не мали горяни спокійного життя через опришків. Звісно, збойники боролися за свободу, та чи хотіли її маєтні газди? Таж ні, вони воліли славити її у піснях та легендах, які нікому й нічим не загрожували... А втім, чи ж то гріх, коли християнин хоче господарювати? То ж прийшла від польської влади страшна кара на опришків, та й на невинний люд упав неправий суд... Після війни увірвалися в гори новітні мандатори під командою капітана Гураля й зчинили таку пацифікацію, що жити в горах стало невміч.

«А як інакше могло бути? — вигукнув наїжачений Казьо. — Суд був справедливий: доки мали сваволити опришки?»

...Казав Вінценз: над опришками має ще відбутися суд міфу. Й тому він написав книгу, в якій про події того часу свідчать не судові акти, а легенди. Бо якщо залишиться на світі бодай один гуцул, то й він розповідатиме людям старовітську правду про сліди Довбуша — печери, кам’яні крісла, замки, скарби, а та казка в майбутньому переміниться в правду. Довбушева діяльність була реальністю, а шукання його скарбів — то дихання колишньою свободою, а це вже творчий процес... Й коли поліція зліквідувала в горах останній опришківський загін, тоді гуцульська амазонка Оленка Шкіндова прорвалася на коні крізь поліцейські застави і зникла в ізворах, яругах, проваллях — стала тією свободою в легенді. А легенда доконче народить колись нову реальність.

Так мовив Вінценз...

Тоді в кімнаті пролунав істеричний крик:

«Брехун і зрадник ваш Вінценз, татку! А опришки — то хами, злодії, бидло, а не герої!» — аж захлинався Казьо, а Нуся збіліла на личку, прискочила до брата й, схопивши його за вилоги блюзи, пропищала:

«Сам ти хам, пуцьвірок, недоляшок!»

Пані Емілія розвела заюшених ненавистю дітей і проказала, немов оправдовувалася перед Олесем:

«Завжди в них так... А ми з Антосем хотіли, щоб було інакше. Та не з’єднається вода з вогнем. Ніколи...»

Антошко мовчав, не знаючи, на чий бік стати: у сім’ї проклався водорозділ, і передчував бляхар, що миру між дітьми він не дочекається.

Олесь поступився назад і за порогом помахав Казьові кулаком:

«Ти ще поплатишся — і за хамів, і за бидло!»

Розділ шостий

Олесь Шамрай і Казьо Дзівак не довго залишалися в боргу: один не міг пробачити образ, другий — погроз; Казьо вечорами волочився з базарною галайстрою біля Студентського парку, й виспівували вони голосно, щоб чутно було аж на Каштановому провулку «Niech zginie Ukraina, niech zginie chamski lud»[3] а Олесь з Юрком Сербином патрулювали квартал від Кляштора до кінця вулиці Скупневича й надривними голосами горланили «jeszcze Polska nie zginela, ale zginac musi, jeszcze Polak Rusinowi buty czyscic musi!»[4]

Завбачливий бляхар Антошко, передчуваючи біду, завітав до педеля Штефана Січкарні порадитися, як би то не допустити до бійки між закукуріченими бенькартами.

Адже в їхньому кварталі відвічно жили в мирі українці й поляки, жиди й цигани, немовбито всіх єднав тут торговицький ярмарок, на якому в супротивенстві перебували тільки продавці й покупці. Та й тих завше примирювали торги — дотепні, вишукані, крикливі, при яких аж ніяк не могло дійти до прикрих сутичок. Мало того, ярмарковий галас не зоставався за дощаними парканами — відлунював аж до найвіддаленіших кутків кварталу: були то позабазарні розмови розохоченого торгами люду — втішні признання тих, кому вдалося ошукати роззяву, й жалісливі бідкання ошуканих. На ярмарок приходили містяни не лише скупитися, а й на балачки або щоб почути витворних дотепників, які своїм реготом заглушували іржання коней, а ще подивитися чи й випробувати щастя у шахраїв, які смикали волічкову нитку, кинуту між наперстки; а як ні, то купити за п’ять грошів записану свою долю на папірчику, що його витягувала з кишеньки цигана морська свинка. Торговиця по вівтірках і неділях ставала захоплюючим театром, тож не хотілося ні Антошкові, ані Штефанові, щоб це розмаїття усталеного життя затьмарювалося дітвацькими гамбарасами.

«Прийшов–єм до вас, достойний пане педелю, — промовив після вітання Антошко, — най про ваш дім добра доля не забуває, просити поради, щоб не дай Боже не спублічилися ми в нашому тихому передмісті бійками шибеників, котрі раптом догледіли різницю між поляками й українцями, чого ми з вами, добрий сусідо, ніколи не брали до уваги навіть на цаль... Чи ж не правду я мовлю?»

«Маю честь віддати пошанівок вам і вашій пані Емілії, пане машиністе, — відказав Штефан, — але бігме не можу второпати, про що ви говорите...»

«Та то така марниця, що й у дві тріски нема що взяти... Хіба ми у вісімнадцятому не воювали з вами, але ж ні ви, ні я гріха на себе не взяли, Бог нам свідком. Якісь там фаріони кров пустили біля Крупникового млина, то най те забудеться — чого наші діти через тото мають виставляти нас на глум?»

«Розтлумачте мені виразніше, пане машиністе, бо я з вашої мови таки нічого не вкумав...»

«А хіба ви не знаєте, пане педелю, що мій Казьо вже якийсь час вештається вечорами біля Студентського парку з такими голодрабами, як і він, та й ваш Олесь теж не ліпший: ходить разом із своїм колегою від Кляштора до Скупневича — обидва, мов індики, надуті, й сам я бачив в одного з них надітий на всі штири пальці блискучий кастет...» «Та це хлоп’ячі витрішки, коли ж бо то міські хлопці не чубилися? То й справді дурниця, не варта того, що можна у дві тріски взяти».

«Може, й так, пане педелю, та я про всяке прийшов, щоб вас і себе застерегти... Майтеся в гаразді».

Сусіди розійшлися; зажурений Штефан зжовував губами ясна старанніше, ніж будь–коли, та й Антошко з журою на обличчі подався вниз вулицею Скупневича.

Тривога бляхаря не була марною: коли смеркло, обидва сусіди почули крики, що долунювали від парку, й вирізнили у тих вигуках войовничий заклик «Bij kabnow!»

...Того дня Олесь виходив з будинку гімназії останнім: після лекцій складав колоквіум з латини професорові Томащукові. У брамі стояв Казьо Дзівак виставивши вперед ногу, він загородив дорогу Олесеві й проказав, цвіркнувши слиною крізь зуби:

«Ти обіцяв