Читати книгу - "Сильмариліон"

ПРО ВОРОГІВ

Останнім із усіх поставлено ім’я Мелкора, Того, хто зро­стає на Силі. Та він утратив право на це ймення; і нолдори, котрі найбільше з-поміж ельфів настраждались од його зло­би, не проказують це ім’я вголос, називаючи його власника натомість Морґотом — Темним Ворогом Світу. Ілуватар на­ділив Мелкора неймовірною могутністю, і був він рівнею Манве, і володів почасти силами та знаннями інших валарів, але спрямував їх на лихе, тож і змарнував свою велич на жорстокість та деспотизм. Бо він пожадав Арду й усе, що на ній, прагнучи загарбати королівський титул Манве та запа­нувати над володіннями рівних йому.

Зі шляхетності він скотився до пихатості, а з пихатості — до презирства. І почав зневажати всіх, окрім себе, став мар­нославним і безжальним духом. Скориставшись здатністю розуміти, підкорював власній волі все, з чого мав зиск, і зго­дом перетворився на безсоромного брехуна. Спершу Мелкор прагнув Світла, та коли не спромігся одноосібно ним заволодіти, то крізь вогонь і гнів зійшов у велике горіння, вниз у Темряву. І темряву ту він якнайчастіше використовував для лиходійства на Арді, тож її боялись усі живі істоти.

І все ж повстання його набуло такого розмаху, що у пра­давні часи Мелкор змагався з Манве та рештою валарів і довгі роки на Арді панував над більшістю територій Землі. Проте він був не сам. Адже багато маярів, заворожені його блис­ком у дні величі, залишилися при ньому вірними васалами й зійшли з ним у темряву; інших же він згодом навернув до себе на службу брехнею та зрадницькими подарунками. Одними з таких страхітливих духів були валараукари — вогняні бато­ги, котрих у Середзем’ї називали балроґами, демонами жаху.

З-поміж тих Мелкорових слуг, котрі мали ймення, найвеличнішим був дух, що його елдари називали Сауроном чи Ґортауром Жорстоким. Попервах був він одним із маярів Ауле і зостався могутнім у переказах того народу. Саурон брав участь у всіх діяннях Мелкора-Морґота на Арді, в численних підступах, хитрих обманах і в цьому хіба трохи поступався своєму повелителеві, бо тривалий час слугував іншому, а не самому собі. Та у прийдешні роки він піднісся, наче тінь Морґота і привид його злоби, й тією самою руйнівною стеж­кою зійшов услід за ним у Порожнечу.

ТАК ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ВАЛАКВЕНТА

КВЕНТА СИЛЬМАРИЛІОН. Історія Сильмарилів

Розділ І. Про початок часів

Мудрі кажуть, що Перша Війна почалася ще до того, як було остаточно сформовано Арду, раніше, ніж з’явилося те, що росте чи ходить по землі; й довгий час перемога була на боці Мелкора. Та в розпал тієї війни, почувши на далеких небесах про битву в Маленькому Королівстві, на допомогу валарам прийшов дух великої сили та відваги; й Арда забриніла від його сміху. Так надійшов Тулкас Дужий, чий гнів подібний до могутнього вітру, що змітає хмари і темінь зі своєї путі; тож і Мелкор кинувся навтьоки перед його гнівом і сміхом, і покинув Арду, і довгі роки панував на ній спокій. Тулкас же залишився і став одним із валарів Королівства Арди; а Мелкор зачаївся в зовнішній темряві, зненавидівши Тулкаса відтоді й довіку.

У той час валари впорядкували моря, сушу та гори, і Яванна посадила, врешті-решт, давно винайдене насіння. І тоді, позаяк вогні було впокорено чи поховано попід первісними пагорбами, постала потреба світла, й Ауле, на прохання Яванни, виготовив два великі свічада для освітлення Середзем’я, і помістив він їх посеред довколишніх морів. Тоді Варда наповнила свічада, Манве освятив, а валари встановили їх на високих опорах, значно величніших за будь-які гори пізніших часів. Одне свічадо вони звели майже на півночі Середзем’я і назвали його Іллуіном; друге звели на півдні й назвали Ормалом; і світло валарських Свічад розлилося понад Землею, начеб усе осяяв незмінний день.

Тоді насіння, яке посіяла Яванна, почало швидко пускати паростки, а ті — бруньки, і постали з нього міріади рослин, великих і менших: мохи, трави, лапаті папороті, дерева, верхівки яких вінчали хмари, так що вони нагадували живі гори, підніжжя яких оповите зеленою сутінню. І з’явилися звірі, й оселились у зелених рівнинах чи в річках і озерах, або походжали вони в тіні лісів. Але наразі не цвіла ще жодна квітка і не співала жодна пташина, чекаючи свого часу в лоні Яванни; уява ж її була пребагата і найповніше втілилась у центральній частині Землі, де світло обох Свічад зустрічалось і зливалося. Там, на Острові Алмарен у Великому Озері, коли творіння були юні, а щойно проросле зело дивувало очі своїх творців, постала перша домівка валарів; і тривалий час вони були задоволені.

І от сталося так, що, коли валари відпочивали від праці, спостерігаючи за ростом і розвитком усього, що вони задумали та започаткували, Манве призначив день великого свята; валари та сонми їхніх слуг прийшли за його наказом. Однак Ауле і Тулкас дуже стомилися, бо майстерність Ауле та сила Тулкаса ненастанно служили всім у дні праці. Про це довідався Мелкор, адже він уже тоді мав таємних друзів і шпигунів серед маярів, котрих навернув до себе; й удалині, в темряві, його діймали ненависть і заздрість через досягнення рівних йому, котрих він жадав підкорити. Тож Мелкор зібрав побіч себе духів із-поза чертогів Еа, котрих раніше зманив на службу, і почувався сильним. І, бачачи, що настав його час, Мелкор знову наблизився до Арди, позираючи на неї згори, і краса Весняної Землі тільки помножила його ненависть.

Отож-бо валари, не здогадуючись про навислу біду, зібралися на Алмарені, й світло Іллуіна завадило їм помітити на півночі тінь, яку звіддалік одкинув Мелкор; адже він став темним, неначе Ніч Порожнечі. І співається в піснях, що на тому святі Весни Арди Тулкас пошлюбив Нессу, сестру Ороме, і вона танцювала перед валарами на зеленій траві Алмарену.

Тоді Тулкас, утомлений і вдоволений, заснув, і Мелкор подумав, що настав його час. І тому перебрався зі своїм військом через Стіни Ночі та вступив у Середзем’я далеко на півночі; а валари й не відали цього.

І от Мелкор почав копати і будувати глибоко під Землею, де промені Іллуіна були тьмяні та холодні, величезну фортецю. Твердиню ту назвали Утумно. І хоча валари ще нічогісінько про неї не знали,