Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

— У вас чудовий колір обличчя, — прошепотів він і потягся по гроші, поки я швидко прибрала від себе шарф і почала загортати його в папір.

— Я впевнена, ваша дружина буде в захваті від таких дарунків, — сказала я. Моє обличчя й шия палали в тих місцях, куди падав його погляд..

А тоді він подивився на мене, і шкіра навколо його очей узялася зморшками.

— Звідки походить ваша родина, що у вас таке личко? Північ? Лілль? Бельгія?

Я вдала, що не почула його. Нам не дозволено було обговорювати з клієнтами особисті речі, особливо з клієнтами чоловічої статі.

— Знаєте, яка моя улюблена страва? Moules marinie`re[22] з нормандським кремом. Трохи цибулі. Трохи pastis[23]. Ммм, — він приклав пальці до губ і взяв пакунок, який я простягла йому. — `А biento^t[24], мадемуазель!

Цього разу я не насмілилася проводжати його очима, поки він ішов магазином. Але з того, як спалахнула моя шия, я знала, що він знов зупинився й дивиться на мене. Я відчула несподіваний гнів. У Сент-Перонні таку поведінку годі було уявити. Тут, у Парижі, я іноді почувалася так, ніби йду вулицею в спідній білизні — настільки безсоромно місцеві чоловіки витріщалися на мене.

***

За два тижні до Дня взяття Бастилії в магазині спостерігалося значне пожвавлення. На першому поверсі з’явилася відома співачка Містенґетт. В оточенні цілого почту прислужників і продавців вона красувалася як намальована, зі своєю сліпучою усмішкою та прикрашеною трояндами зачіскою. Вона купувала речі, не переймаючись тим, щоб роздивлятися їх, весело вказувала на вітрини й полишала продавцям збирати обране. Ми дивилися на неї зі своїх місць, наче сірі паризькі голуби на екзотичну птаху. Я продала їй два шарфи: один шовковий, кремового кольору, а другий розкішний, із фарбованого в синій колір пір’я. Дивлячись, як вона обгортає його навколо шиї, я відчула себе так, ніби дещиця її розкоші золотим пилом просипалася на мене.

На кілька днів я втратила душевний спокій. Наче надмір її краси, бездоганність стилю послугували нагадуванням, як мені цього бракує в собі самій.

Між тим, чоловік-ведмідь навідувався ще тричі. Щоразу купував шарф і щоразу дбав про те, щоб його обслуговувала саме я.

— У тебе з’явився залицяльник, — зауважила Полетт із парфумерного відділу.

— Месьє Лефевр? Будь обережна, — хмикнула Лулу з відділу сумочок і гаманців. — Марсель із відділу кореспонденції бачив його в кварталі Піґаль, де він теревенив з вуличними дівками. Гм. Згадай про чорта… — вона повернулася за свій прилавок.

— Мадемуазель.

Я здригнулася й крутнулася на місці.

— Пробачте, — він перехилився над прилавком, майже повністю затуливши вітрину своїми здоровенними долонями. — Я не хотів вас налякати.

— Я зовсім не злякалася, месьє.

Його карі очі вдивлялися в моє обличчя так прискіпливо, наче він вів сам із собою напружену розмову, не призначену для моїх вух.

— Бажаєте подивитися ще якісь шарфи?

— Не сьогодні. Я хотів… попросити вас про дещо.

Моя рука потяглася до комірця.

— Я хотів би намалювати вас.

— Що?

— Мене звуть Едуард Лефевр. Я художник. Я б дуже хотів намалювати вас, якби ви могли приділити мені годину-дві.

Я подумала, що він мене дражнить. Я швидко глянула в бік прилавків Лулу і Полетт, гадаючи, чи слухають вони нашу розмову.

— Чому… чому ви хочете намалювати мене?

Це було вперше, коли я побачила тінь збентеженості на його обличчі.

— Ви дійсно хочете, щоб я відповів?

І я зрозуміла, що моє питання прозвучало так, ніби я напрошуюся на компліменти.

— Мадемуазель, у моєму проханні немає нічого непристойного. Ви можете взяти когось у супровід, якщо бажаєте. Я лише хочу… Ваше обличчя зачаровує мене. Щоразу як я покидаю «Ля Фам Марше», воно ще довго стоїть переді мною. І я бажаю відтворити його на папері.

Я ледь утрималася, щоб не торкнутися підборіддя. Моє обличчя? Зачаровує?

— А… а ваша дружина буде при цьому присутня?

— Я неодружений, — він потягся до кишені та накидав кілька слів на клаптику паперу. — Але маю купу шарфів.

Він простягнув записку мені, і я впіймала себе на тому, що, перш ніж узяти її, озираюся навколо, мов правопорушниця.

Я нікому нічого не розповіла. Навіть не уявляла, як про таке казати. Я вдягла своє найкраще вбрання і відразу ж його зняла. І так двічі. Я провела незвичну кількість часу перед дзеркалом, по-всілякому підколюючи волосся. Двадцять хвилин я просиділа під дверима своєї спальні, вголос перелічуючи всі причини, з яких не мала б іти.

Домовласниця здивовано підняла брову, коли я нарешті пішла. Я скинула свої гарні туфлі й знову натягла черевики на дерев’яній підошві, щоб угамувати її підозри. Ідучи, я сперечалася сама з собою.

Якщо твоє керівництво почує, що ти позуєш художникові, це поставить під сумнів твою моральність. Ти можеш втратити роботу!

Він хоче намалювати мене! Мене, Софі з Сент-Перонни. Бліду подобу сестриної краси.

Може, є щось дешеве в моїй зовнішності, і тому він був упевнений, що я не відмовлюся. Він же спілкується з дівками з кварталу Піґаль…

Але що взагалі є в моєму житті, крім роботи та сну? Чим погано, якщо я дозволю собі цей невеличкий досвід?

Будинок, адресу якого він мені дав, був за дві вулиці від Пантеону. Я пройшлася вузькою брукованою вуличкою, зупинилася біля дверей, ще раз перевірила номер будинку і постукала. Ніхто не відповів. Я чула музику, що лунає згори. Двері були трохи прочинені, тож я штовхнула їх усередину і ввійшла. Тихо піднялася нагору вузькими сходами, доки не опинилася перед дверима. За ними було чути грамофон, і жіночий голос співав про кохання й відчай. Підспівував чоловічий голос — густий хрипучий бас, який, безумовно, належав йому. Кілька секунд я стояла й слухала, мимоволі усміхаючись. А тоді поштовхом відчинила двері.

Простора кімната купалась у світлі. Одна стіна була з голої цегли, інша — майже повністю зі скла, адже її однакової довжини вікна були щільно допасовані одне до одного. Першим, що впало мені в очі, був неймовірний безлад. Під кожною стіною лежали складені стосами полотна, усі поверхні були заставлені банками з пензлями в засохлій фарбі, що змагалися за територію з коробками вугілля й мольбертами в застиглих кольорових плямах. На підлозі