Читати книгу - "Та сама я"

Для любої Саскії:

з гордістю носи свої смугасті панчохи

Перш за все пізнай себе; і тільки тоді – самовдосконалюйся.

Саме вуса нагадали мені про те, що я більше не в Англії, – товста сіра багатоніжка, що надійно приховувала верхню губу чоловіка; сільські вуса, ковбойські вуса, мініатюрні вусики бізнесменів. Удома таких вусів не побачиш.

Я не могла відірвати від них очей.

– Мем?

Єдиною людиною з такими вусами, яку я бачила вдома, був містер Нейлор, наш учитель математики. До того ж у його вусах завше було повно крихіток від печива – а ми рахували їх на уроках алгебри.

– Мем?

– Ой. Перепрошую.

Чоловік у формі різким порухом товстого пальця запросив мене пройти вперед. Його погляд не відривався від екрана. Я чекала в кабінці, відчуваючи, як піт від довгої подорожі повільно випаровується з моєї спини. Він підняв руку й поворушив чотирма пухкими пальцями.

Лише через декілька секунд я усвідомила, що так він просить мій паспорт.

– Ім’я.

– Там написано, – відповіла я.

– Ваше ім’я, мем.

– Луїза Елізабет Кларк. – Я зазирнула за його стійку. – Хоча мене ніхто не називає Елізабет. Уже після того, як мене так назвали, моя мати усвідомила, що це звучатиме як Лу Ліззі. А якщо промовити дуже швидко, то взагалі виходить якась нісенітниця. Хоча мій тато каже, що це досить підхоже ім’я. Не те щоб я не любила своє ім’я, все ж таки воно моє. Я маю на увазі, навіщо вам такі дивачки у країні. Ха! – Мій голос нервово відскочив від скляної перегородки.

Чоловік вперше поглянув на мене. У нього були міцні плечі та погляд, під котрим, здавалося, було неможливо поворушитися. Він не усміхався і до того ж дочекався, поки зникне й моя усмішка.

– Пробачте, – мовила я. – Люди в формі змушують мене нервуватися.

Я озирнулася й побачила залу паспортного контролю, довжелезну чергу, що, немов змія, звивалася безліч разів, перетворившись на непроглядне, вируюче море людей.

– Якось дивнувато стояти у тій черзі. Відверто кажучи, це найдовша черга в моєму житті. Я вже навіть хотіла розпочати складання свого списку подарунків на Різдво.

– Покладіть руку на сканер.

– Він завжди такий великий?

– Сканер? – Він насупився.

– Потік людей.

Але він більш не слухав. Він роздивлявся щось на екрані. Я поклала пальці на маленький сенсор. І тоді задзвонив мій телефон.

Мама:

«Ти приземлилася?»

Я вже хотіла написати відповідь вільною рукою, але чоловік сердито подивився на мене.

– Мем, користуватися мобільним телефоном заборонено.

– Це лише моя мама. Вона хоче знати, чи все гаразд.

Я прибрала телефон із його поля зору та нишком відправила їй смайлик.

– Мета поїздки?

«Що це?» – миттєво відповіла мама. У телефонному листуванні мама почувається мов риба у воді й тепер робить це швидше, ніж розмовляє. А це вона робить із надсвітловою швидкістю.

«Ти знаєш, що мій телефон не показує ці маленькі малюночки. Це SOS? Луїзо, скажи, що в тебе все гаразд».

– Мета поїздки, мем?

Вуса чоловіка нервово сіпнулися.

Він повільно додав:

– Що ви робитимете тут, у Сполучених Штатах?

– У мене тут нова робота.

– А саме?

– Я працюватиму на одну родину в Нью-Йорку. В Центральному парку.

На коротку мить брови чоловіка трохи піднялися догори. Він ще раз перевірив мою адресу, вочевидь, щоб переконатися у моїх словах.

– У чому полягає ваша робота?

– Це трохи складно пояснити. Щось на кшталт оплачуваної компаньйонки.

– Оплачуваної компаньйонки?

– Так, щось типу того. Я працювала на цього чоловіка. Я була його компаньйонкою, а також давала йому ліки, гуляла з ним і годувала. Насправді це не так дивно, як воно звучить, до речі – в нього були паралізовані руки. Ніякого збочення. Насправді моя остання робота скінчилася чимось більшим, бо дуже складно не зблизитися з людьми, за котрими доглядаєш, а Вілл – той чоловік – виявився просто чудовою людиною, і ми… Що ж, ми закохались одне в одного.

Промовивши це, я вкотре відчула, як на очі навертаються сльози. Я жваво витерла їх рукою.

– Отже, гадаю, якось так я і працюватиму. За винятком романтичного аспекту. І годування.

Працівник імміграційної служби мовчки витріщався на мене. Я спробувала усміхнутися.

– Зазвичай я не плачу під час розмов про роботу. Незважаючи на моє дивне ім’я. Ха! Але я кохала його. А він кохав мене. А потім він… Що ж, він вирішив обірвати своє життя. Отже, це щось на кшталт спроби розпочати все знову. – Тепер сльози безупинно та страшенно недоречно котилися з моїх очей. Я не знала, як їх зупинити. Здавалося, уже ніщо не допоможе. – Пробачте. Мабуть, це через різницю в часових поясах. Вдома зараз була б майже друга ночі, правильно? До того ж я більш про нього не говорю. Я маю на увазі, у мене тепер є новий хлопець. І він просто чудовий! Він фельдшер! І сексуальний! Це як виграти в лотерею хлопців, так? Сексуальний фельдшер?

Я почала копирсатися у сумочці в пошуках носової хустинки. Підвівши очі, я побачила, що чоловік простягнув мені коробку з серветками. Я взяла одну.

– Дякую. Отже, у будь-якому разі, мій друг Натан – він із Нової Зеландії – працює тут, і саме він допоміг мені отримати цю роботу, і я поки що не знаю, що саме робитиму, окрім того, що доглядатиму жінку одного багатія, котра страждає від депресії. Але я вирішила, що цього разу я житиму так, як хотів Вілл, бо до цього я робила все неправильно. Все закінчилося тим, що я влаштувалася на роботу в аеропорту.

Я завмерла.

– Ні – ой – я не кажу, що це погано – працювати в аеропорту! Я впевнена, що іміграційна служба – це дуже важливо. Дуже важливо. Але у мене є свій план. Тут я кожного тижня робитиму щось нове, а також завжди казатиму «так».

– Казатимете «так»?

– Погоджуватимуся на все нове. Вілл завжди казав, що я сама позбавляю себе всього нового. Це і є мій план.

Офіцер ще раз продивився мої документи.

– Ви неправильно заповнили розділ з адресою. Мені потрібен поштовий індекс.

Він простягнув мені бланк. Я подивилася номер на роздрукованому папірці й записала його тремтливими пальцями. Я поглянула ліворуч, на чергу, котра ставала дедалі неспокійнішою. На початку сусідньої черги двоє офіцерів опитували китайську родину. Жінка почала сваритися, і їх повели до бокової кімнати. Раптово я відчула себе