Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

Тут вона вбила свою матір, тут вона вб'є ще раз, цього разу заслужено покаравши недолюдка.

А наступним буде Юрась. За ним слідом на Той світ полетить у пекло Олесь. Вона сама є Смерть. «Татуню, я поцілив Смерть!» – луною пролунало в вухах, простукало в скронях.

І Рута випустила свою ненависть, подумки уявляючи, як зупиняється серце її нападника. У вухах пронизливо скрекотала сорока. Ще мить, і…

Натомість чоловік перевернув її на живіт і сильно вдарив коліном в лівий бік. Дівчина голосно зойкнула, за що отримала ще один удар, цього разу – по голові. Втрачаючи рівновагу, вона повалилася в суху траву.

За мить чоловік, скрегочучи зубами й дурнувато регочучи, сидів на ній зверху, не даючи змоги навіть поворухнутися. Дихати було важко, крик застряг у горлі, і Рута примусила себе не думати про те, що буде далі, відкинувши хвилю всеогортаючого страху.

Зібравши всю свою силу, Рута нарешті відштовхнула нападника вбік. Але то була лише сила її тіла, бо чари уперто не діяли. Огидний чолов'яга лише розохотився й з новим завзяттям кинувся на дівчину.

Вона вже відчувала його товсті пальці нижче живота, тепло його гнилого дихання на вустах, як раптом все припинилося, і тіло чоловіка обм'якло повисло на ній. На тлі синього неба вималювалася постать молодика. Рута одразу впізнала його – це був Захар, знайомий їй мало не з народження. Той самий довгий кучерявий чуб, ті самі бісики в добрих очах, от тільки тепер на вольовому обличчі з'явилися ще й вуса. Вона пам'ятала, як сидячи поруч на довгій лаві, вони разом училися писати Аз і Буки; пам'ятала, як зітхала, дивлячись на нього, і яким байдужим поглядом Захар одаровував її.

Він подав їй свою жилясту руку, допомагаючи підвестися, ласкаво посміхнувся й запитав:

– Він не дуже скривдив тебе?

Раптом Рута знову відчула себе тринадцятирічним дівчам. Куди й поділось бажання нищити все довкола. Її руді щоки залив рум'янець, а плечі ніяково опустилися донизу.

– Усе добре, дякую тобі! – прошепотіла вона, пориваючись обійняти такого раптово рідного рятівника.

– Господь милостивий, із тобою нічого лихого не сталося! – почувся високий, схожий на писк миші, жіночий голос.

Його Рута теж упізнала – це була Федя, ще одна примара з її дитинства.

Вона стояла трохи осторонь і саме переплітала скуйовджену косу, довжелезну й світло-русу.

– Ми… гуляли тут неподалік, почули твій крик і прибігли на допомогу, – Захар зверхньо зиркнув на дядька, що лежав на траві без свідомості. – Моє ім'я Захарій.

– А я Теодора, – весело защебетала Федя, обіймаючи Захара за тонкий стан. – І чого тебе чорти сюди понесли? Тут після моровиці за версту ніхто не живе, одні тільки відьми на шабаші збираються! Утім, відьми тут завжди збиралися, – засміялася дівчина, і на її щоках з'явилися дві привабливі ямочки.

Вони не пізнали її. Не розібрали, що те понуре товстощоке дівча виросло в високу горду жінку, із пишними персами й стегнами та гострим пташиним поглядом. Лише непокірні веснянки й тьмяно-руде волосся видавали в ній маленьку розлючену на весь світ Руту. Але зараз вона почувалася саме тим малим і безпомічним дівчам…

– Я… я не місцева. Приїхала служницею при одному паничеві. Пішла гуляти й загубилася.

– Гуляти? На безлюдну гору на світанку?

– Ви ж гуляєте.

– Ти хоч не забилася? – одразу змінив розмову Захар. – Тут, у підніжжя гори, живе один схимник, чернець отець Никодим. Може тебе підлікувати.

– А я думала, у Києві всі схимники живуть у лаврських чи звіринецьких печерах… – закліпала очима Рута, здогадуючись, про кого йде мова.

– Цей – ні. Тут колись відьма одна мешкала, людей лікувала. Кажуть, місце відьмацької сили в цьому урочищі знайшла. Усі якнайдалі з цього місця повтікали, а він один зостався. Каже, щоб у Бога це місце назад відмолити.

– До того ж, школа тут неподалік, – перебрала на себе увагу Федя. – Отець раніше був там дяком. Доки ще міг ходити.

– Він не ходить?.. – жахнулася Рута, одразу пригадуючи його останні слова до неї.

– Навіть не встає.

– А як знайти його? – вирішила уточнити Рута.

Правду кажучи, вона навіть не знала, де знаходилася та хата, у якій її переховували під час погромів.

– Так його хата в самому кінці Гончарів, на схилі під горою. Прокляте місце, кажуть, між горами… там ніхто, крім нього, не живе. Але її знайдеш одразу, бо до тої хижі стежка витоптана.

Поспішно вклонившись і подякувавши, Рута зашкутильгала донизу.

– Гей, а що робитимемо з цим? – крикнув їй у слід Захар. – До суду би цього п'яницю…

Але Руті вже було байдуже до п'яного дядька, і навіть до Феді з Захаром чи Настуні з Олесем. Вона не спала цілу ніч і не їла нічого з учорашнього обіду. Її тіло було змучене, але Рута не змогла би заснути, не побачившись з отцем Никодимом.

Сонце підіймалося вище. Тепер воно не лише світило, як узимку, але ще й гріло. Цвірінькали синці, подекуди довгими ключами в небі поверталися з вирію качки й дикі гуси.

Спускаючись із Лисої гори й перечіпляючись через минулорічні бур'яни, Рута все озиралася. Навколишній світ здавався таким по-весняному привітним, таким рідним – над містом, на сусідньому пагорбі, височів величний дерев'яний замок, долі виблискували золотом церковні бані, курився з коминів дим… і все ж, вона була тут чужинкою. Та що себе обманювати! Вона завжди була тут чужинкою!

Рута спустилася донизу й пройшла вузькою вуличкою, на якій колись мешкали одні лише кожум'яки. Цією вуличкою вона ходила до школи. Тут, у низині між пагорбами, розташувалось зовсім мало хат. Раніше в цьому місці завжди стояв сильних сморід – дух від свіжовичиненої шкіри. Може, саме тому тут завжди було тихо й безлюдно. Але не зараз. Вулицею вели дівчину.

– Кажу вам, вона нечиста відьма, трясця б її, таку сучку, взяла! Кара небесна на неї зійде, Господь усе видить! – сварилася тітка, у котрій Рута впізнала Стефу, одну з тих, хто в дитинстві приходив до її хати зі смолоскипами.

– Та що вона вам, тітко зробила? – кричали інші. – Лишіть дитя в супокої!

– Я бачила, бачила, як вона ще влітку колос заламувала! А губи ворушилися!

Голос Стефи перетворився на скрегіт старих дверей. Вона тримала дівчину попід руку, а за