Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Часом навіть наймокріший дощ

не може змити сліди долі,

а найглибше болото ховає лише ті таємниці,

що здатні знайти найсміливіші серця.

Сьогодні зранку лив дощ, що, наче сріблясті нитки, стікав із похмурого неба. Покупців у крамниці майже не було, тому я вирішила закрити двері на обідню перерву. Перебігши через вузькі вулиці під щільними краплями дощу, я вскочила до крамниці Офелії. Там одразу ж обдало теплим затишком, ароматом парфумів, свічок і чогось солодкого.

Офелія стояла біля прилавка й намагалася переконати молоду відьмочку, що браслет із опалом – це «абсолютно необхідна річ, яка підходить до всього». Її очі блищали від захоплення, і вона не приховувала азарту у своїй переконливості.

Я спокійно чекала, спостерігаючи за тим, як Офелія жестикулює, майстерно підбираючи слова. Це нагадало мені про її бездоганну здатність зачаровувати людей. Вона могла переконати навіть найбільш упертих у чому завгодно, але сьогодні це була просто гра.

— Ну що, Корі, готова врятувати цей сірий день? — запитала Офелія, коли молода відьмочка нарешті пішла зі своїм придбанням. Її усмішка була настільки яскравою, що майже затьмарювала похмуре небо за вікном.

— Лише якщо ми знайдемо щось гаряче і смачне, — відповіла я, закинувши капюшон на спину.

Ми вирушили під великою червоною парасолькою, ховаючись від дощу, що безперервно стікав по кам’яній бруківці. Вузькі вулички виглядали як глянсові сторінки, калюжі відображали небесну сіру мозаїку. Я йшла поряд із Офелією, яка безупинно щось розповідала, жестикулюючи вільною рукою, поки другою тримала парасольку.

Злегка зіщулені від прохолоди, ми поспішали до «Котельні». На дошці оголошень при вході все ще висіли старі повідомлення про зниклих дітей. Їхній вигляд був сумний: папір розмок, краї надірвані, а чорнило місцями розмазалося від дощів. Я зупинилася на мить, затримавши погляд на одному з них. Неприємний холодок пробігся спиною, коли подумала, що ці діти досі не повернулися.

Чи вдалося впіймати ту відьму на Самайн? — подумала я, відчуваючи, як ця невизначеність гнітить мене. Подумки зробивши позначку, я нагадала собі обговорити це з Вельмором.

У пекарні пахло теплом, кавою і свіжою випічкою. Це місце завжди було затишним, але сьогодні тут вирував справжній натовп. Всі прийшли сховатися від дощу, що, здавалося, вирішив сьогодні не зупинятися. Нам із Офелією дістався останній вільний столик біля вікна. Вода збиралася краплями на склі, додаючи особливого шарму.

Я замовила великий рогалик із яблуками й корицею та міцну каву. Офелія взяла какао та круасан. Місіс Найтвілл, хоч і виглядала дещо втомленою, швидко принесла наше замовлення, після чого поспішила до інших столиків.

Офелія почала розповідати якусь кумедну історію про Трінну. Я слухала, усміхаючись, а потім відкусила рогалик. Аромат кориці і теплих яблук розливався по кімнаті, але смак мене збентежив. Я повільно прожувала й відклала його.

— Дивно, — сказала я, нахмурившись. — Місіс Найтвілл зазвичай ставить забагато цукру, а цього разу наче зовсім забула.

Офелія одразу ж зацікавлено подивилася на мене.

— Ти не чула? — запитала вона, нахилившись ближче. — Місіс Найтвілл десь загубила свій браслет, який їй дістався ще від бабусі, але найгірше — зник Ізюм.

— Ізюм? Їхній кіт? — одразу пригадала я того чорного красеня, що завжди ліниво прогулювався під столиками.

Офелія кивнула.

— Кажуть, він останнім часом поводився дивно. Постійно дивився у вікно, шипів на щось і намагався втекти. Містер Найтвілл залишив двері відчиненими, і, здається, він скористався моментом.

Я задумалася, поглядаючи на калюжі за вікном.

— Може, він просто пішов прогулятися? Коти часто повертаються.

— Але не в листопадову зливу, — зауважила Офелія, трохи нахиляючись уперед. — Місіс Найтвілл думає, що це якась прикмета. Вона надто багато читає старих книг.

Мені стало моторошно від цієї думки. Офелія лише знизала плечима, її обличчя набуло задумливого вигляду.

Коли ми виходили з пекарні, я побачила місіс Найтвілл. Її блідо-блакитні очі, зазвичай такі спокійні, сьогодні видавали її сум. Сиве волосся, зібране у звичну косу над головою, здавалося трохи розпатланим. Вона механічно посміхалася клієнтам, але в кожному русі читалася тривога.

— Люба, цього разу ти зовсім забула про цукор! — гукнув містер Найтвілл із-за прилавка, і його добродушний голос пробудив легкий сміх серед відвідувачів.

Місіс Найтвілл зітхнула, але усміхнулася у відповідь, повертаючись до роботи. Та її очі, здається, все одно залишалися десь далеко, шукаючи свого улюбленого кота.

Офелія, з властивою їй упертістю, довго намагалася відкрити свою парасольку, яка чомусь вирішила цього разу не піддаватися. Я ж стояла поруч, мокнучи під холодними струменями дощу, які стікали по моїй шкірі, зливаючись із відчуттям листопадового холоду.

Коли я повернулася до крамниці, всередині панувала тиша, що лише підсилювала відчуття порожнечі. Двері були нещільно зачинені, і крізь них у приміщення просочувалося прохолодне вологе повітря. Воно змішувалося з легким ароматом трав, створюючи дивний контраст між затишком і негодою.